Уявіть собі на хвильку життя без стосунків. Ви тільки спробуйте собі таке уявити. Вдається? Мабуть, що ні. Адже навіть у ті моменти, коли ми називаємо себе чи відчуваємо себе самотніми, ми не перестаємо перебувати у взаємовідносинах. Насправді ми ніколи не мали досвіду цілковитої відсутності стосунків. Тому нам важко це уявити.
Усе наше життя відбувається, реалізується та твориться у стосунках. Ми приходимо у цей світ у тісних взаєминах із мамою, які яскраво виражаються життєдайною пуповиною. Відтак через сім’ю, родину, дитячий садочок, шкільний клас, університетські пари та робочий колектив ми продовжуємо перебувати у складній павутині взаємовідносин. Кожен наш подих, кожен наш крок, кожна мить нашого існування супроводжується іншими, у контакті із ближніми. Ми – соціальні. І це наш дар і наше завдання.
Адже ми потребуємо стосунків для реалізації власної людяності. Ми потребуємо ближніх для осягнення щастя і святості. Замкнутість нас руйнує та спопеляє: ми відчуваємо себе сумними, покинутими, нереалізованими та, зрештою, нещасливими. Натомість відкритість нас будує та збагачує: ми захоплено насолоджуємося чаром відносин із іншими людьми. Усе, що насправді важливе, справжнє, вічне, відбувається у відношенні до І(іншого).
Подалі від Вавилону
Однак, унікальність та відмінність кожної людини може стати своєрідною «вавилонською» перешкодою. Це стається тоді, коли відмінність іншого, інший погляд на звичні для нас речі, неможливість його передбачити, а чи точніше, контролювати, сприймаються як загроза, небезпека моєму комфорту. Сама особа стає конкурентом, якого потрібно за будь-яку ціну подолати, перемогти, придавити своєю думкою. Так моя гордість (за власні думки та погляди), моя замкнутість у межах власних, підконтрольних територій, стає приводом для захоплення територій душі іншого. Там, де варто роззутися, скинути сандалі, бо «ця земля свята», ми топчемося важкими, забрудненими чоботами доведень власної правоти. Чому така спокуса зветься «вавилонська»? Адже саме у Вавилоні під час побудови славнозвісної вежі гордості люди втратили єдність, спільність, взаємопідтримку, стосунки один із одним. Їхнє розмаїття призвело до розділення та втрати взаємовідносин. Будуючи вежу до неба, вони втратили із погляду один одного. Торуючи шлях до слави, вони загубили шляхи один до одного. Зрештою, втратили себе.
На жаль, так народжуються нездорові конкуренції, невиправдана жорстокість, нераціональне насильство, булінг, расові дискримінації і навіть війна. Із відмови іншому бути самобутнім, із страху дозволити іншому бути іншим.
Поближче до Єрусалиму
Водночас у кожному із нас живе непереборне прагнення ідеальних стосунків. Ми ними захоплюємося, уявляємо, мріємо та намагаємося будувати. Творимо це із батьками, дітьми, братами і сестрами, знайомими та друзями, колегами по роботі та дальніми партнерами. Насправді, існує три рівні спільності із іншими людьми. Перший рівень – «буття з». Це співіснування у колі інших людей, яке зобов’язує нас лише до уваги щодо інших. Ми намагаємося ввічливо спілкуватися із продавцем у крамниці, вітатися із сусідами, притримувати двері при виході із метрополітену, допомагати із важкими валізами жінці на вокзалі. Це прояви здорового та адекватного, ба більше, людяного спів-існування. Другий рівень – «буття для». Він присутній у наших спільнотах, організаціях, партнерствах, чи навіть у дружбі. Ми жертвуємо собою, своїм часом, своїми планами чи обов’язками ДЛЯ чогось чи ДЛЯ когось. Ми володіємо спільною метою та спільним шляхом для її осягнення. Це – основа будь-якої спільноти людей. І це прекрасно, проте недостатньо. Адже існує ще третій рівень взаємин – і це «буття в». Це найвищий та найтісніший вимір людських взаємовідносин. Найбільш вдало його можна спостерігати у закоханих, центр життя яких переноситься в іншу особу. Вони не живуть своїм життям, а роблять усе заради іншого. Вони не мають своїх планів, обов’язків, зайнятостей, а лише його/її плани, обов’язки чи зайнятості. Їхнє життя – в іншому. Це – сопричастя. Це те, що ми зазвичай називаємо любов’ю.
У Єрусалимській горниці розділені, замкнуті у стінах кімнати та у межах свого страху апостоли в один момент стають єдиною спільнотою, готовою йти на всі сторони світу, щоб проповідувати Христа Воскреслого. Засмучені черговою втратою свого Воскреслого Вчителя в один момент відчувають неземну радість, яку не можуть втримати у межах власного серця. Боязливі та недовірливі один до одного учні Розп’ятого, віддають «самі себе, один одного і все життя своє» у руки Воскреслого.
А все – завдяки тендітному та люблячому дотику обіцяного Духа Божого, що легким вранішнім вітерцем, а не масивними забрудненими чоботами, відкриває їм правду про справжні людські стосунки. Відкриває і їх. На стосунки з Ним, і відтак стосунки один з одним.
