Пропонуємо заглибитись у роздуми над Господньою молитвою Папи Бенкдикта XVI за книгою «Ісус з Назарету»
У Євангелії від Матея Нагірній проповіді передує коротка наука про молитву, що хоче нас насамперед застерегти від хибних її форм. Молитва не може бути виставою перед людьми; вона вимагає сокровенності, важливої для стосунків любові. Бог звертається до кожного на ім’я, якого більше ніхто не знає, – каже нам Святе Письмо (Од. 2:17). Божа любов до кожної особи є цілковито особистою і містить у собі це таїнство неповторності, яке не можна відкривати іншим.
Ця суттєва сокровенність молитви не виключає спільного моління: сама молитва «Отче наш» є молитвою спільноти, і лише у співперебуванні зі спільнотою дітей Божих ми взагалі можемо перевершити межі цього світу і сягнути до Бога. Та все ж ця спільнота пробуджує найглибшу суть моєї особистості; це зовсім особисте і спільне мусить в молитві завжди взаємно проникати один в одного, як ми побачимо при поясненні молитви «Отче наш». Як у стосунках між чоловіком і жінкою є цілком особисте, якому потрібен захисний простір інтимності, але водночас стосунки обох у шлюбі та сім’ї за своєю суттю містять і соціальну відповідальність. Так і в стосунках з Богом: спільне молитовної громади і найособистіше того, що можна повідомити лише Богові, взаємно один в одного проникають.
Іншою хибною формою молитви, від якої нас застерігає Господь, є пустослів’я, словесний потік, в якому здавлюється дух. Всі ми знаємо небезпеку промовляння напам’ять звичних формул, коли дух є відсутній. Найуважніші ми, тоді коли просимо Бога про щось із найглибшої потреби або дякуємо Йому радісним серцем за пережите добро. Але найважливіше – не беручи до уваги подібні хвилини – щоб стосунки з Богом були присутніми в основі нашої душі. Щоб це сталося, ці стосунки треба повсякчас наново пробуджувати; буденні справи постійно мають зводитися до них. Ми молитимемося тим краще, чим більше в глибині нашої душі буде стремління до Бога. Чим більше вона ставатиме несучою опорою всього нашого існування, тим більше ми ставатимемо людьми миру. Тим легше зможемо ми переносити біль, тим краще ми будемо розуміти інших і їм відкриватися. Цю загальну напрямленість, що пронизує нашу свідомість, це тихе перебування Бога в наших думках, почуттях і нашому бутті ми називаємо «безперервною молитвою». Це насправді і є тим, що називається любов’ю до Бога, а любов до Бога є первинною умовою і рушійною силою любові до ближнього.
Цій істинній молитві, тихому внутрішньому співперебуванню з Богом потрібна пожива, і для цього є конкретна молитва словами чи уявленнями, чи думками. Що більше Бог присутній у нас, то більше ми зможемо справді бути з Ним у словах молитви. Але істинне й протилежне: активна молитва здійснює і поглиблює наше співперебування з Богом. Ця молитва може і мусить насамперед поставати з нашого серця, з наших нужд, надій, втіх, страждань, із засоромлення від гріха та з подяки за добро, і бути таким чином молитвою цілком особистою. Але нам завжди потрібно й опори тих слів молитви, в яких відобразилася зустріч з Богом цілої Церкви та окремих у ній людей. Тому що без цих допоміжних засобів наше власне моління і наш образ Бога стає суб’єктивним і відображає, врешті-решт, більше нас самих, ніж живого Бога. У словах молитви, посталих спочатку з віри Ізраіля, а потім з віри молільників Церкви, ми пізнаємо Бога і самих себе. Вони є школою молитви, перетворюючи і відкриваючи у такий спосіб наше життя.
Святий Венедикт у своїх Правилах створив формулу: «…Mens nostra concordet voci nostrae» – наш дух повинен звучати так само, як наш голос (Правила 19, 7). Зазвичай думка передує слову, шукає і формує слово. Але під час молитви псалмами чи взагалі молитви літургійної відбувається зворотне: слово, голос передує нам, а наш дух повинен включатися в цей голос. Бо самі ми, люди, не знаємо, як «нам молитися як слід» (Рим. 8:26) – надто далеко ми від Бога, надто таїнственний і великий Він для нас. І Бог нам допоміг: Він сам дає нам слова молитви і вчить нас молитися; у словах молитви, що від Нього походять, Він допомагає нам вибратися до Нього в дорогу і поступово Його пізнавати, ставати до Нього ближчими через молитву з братами і сестрами, якими Він нам обдаровує.
У Венедикта зацитоване речення стосується безпосередньо псалмів – великого молитовника Божого народу Старого й Нового Завіту: це слова, даровані людям Святим Духом; це Дух Божий, що став словами. Так ми молимося «в Дусі», зі Святим Духом. Ще більше це, звичайно, стосується Господньої молитви: коли ми молимося цією молитвою, то молимося Богові словами, даними Богом, – каже святий Кипріан[1]. І додає: коли ми молимося «Отче наш», то в нас сповнюється обітниця Ісуса про справжніх молільників, які моляться Отцеві «в Дусі й Правді» (Йо. 4:23). Христос, що є Істиною, дарував нам ці слова, а в них Він дарує нам Святого Духа (De domenica oratione 2, цит. вид., с. 267 – 268 [російською: О молитве Господней 2, цит. вид., с. 253]). Тому тут можна зауважити і деякі характерні риси християнського таїнства. Воно в принципі є не зануренням в себе саму, а зустріччю з Духом Божим у словах, що нам передують; зустріччю з Сином і Святим Духом і, значить, єднанням з живим Богом, Який завжди є як у нас, так і над нами.
У той час, коли Матей підводить до молитви Господньої з допомогою невеликої катехизи[2] про молитву загалом, у Луки ми знаходимо її в іншому контексті – на шляху Ісуса до Єрусалима. Лука вводить Господню молитву таким зауваженням: «Раз якось Він молився в якомусь місці, і як закінчив, сказав до Нього один із Його учнів: ‘Господи, навчи нас молитись…’» (Лк. 11:1).
Отже, контекстом є зустріч з молитвою Ісуса, що пробуджує в учнях бажання навчитися від Нього молитися. Це дуже характерно для Луки, який молитві Ісуса відвів особливе місце в своєму Євангелії. Ціла Ісусова діяльність постає з Його молитви, стоїть на її фундаменті. Так, важливі події Його шляху, в яких поступово відкривається Його таїнство, відбуваються під час молитви. Визнання Петром Ісуса святим Божим міститься в контексті зустрічі з Ісусом, що молиться (Лк. 9:19 і далі); Переображення Ісуса відбувається під час молитви (Лк. 9:28-29).
Тому важливе подання Лукою молитви «Отче наш» в контексті власної молитви Ісуса. Так Він залучає нас до Своєї власної молитви, вводить нас у внутрішній діалог триєдиної любові, так би мовити, витягує наші людські нужди нагору до серця Божого. Але це й означає, що слова цієї молитви є нашими дороговказами до внутрішньої молитви, основними дороговказами нашого буття, засобом вираження нашого бажання уподібнитися до образу Сина. Значення Господньої молитви є більшим за просте повідомлення її слів. Вона прагне формувати наше буття, тренувати нас у способі мислення Ісуса (пор. Флп. 2:5).
Для тлумачення молитви «Отче наш» це означає дві речі. По-перше, дуже важливо якомога точніше чути слова Ісуса, передані нам у Святому Письмі. Ми повинні намагатися, наскільки це можливо, справді пізнати думки Ісуса, які Він нам хотів передати в цих словах. Але нам слід і пам’ятати, що ця молитва походить з Його власного моління, з розмови Сина з Отцем. Це означає, що вона сягає неосяжної глибини по той бік слів. Вона охоплює цілу широчінь людськості всіх часів, тож виміряти її чисто історичним тлумаченням, яким би важливим воно не було, неможливо.
Великі молільники всіх століть завдяки своїй внутрішній єдності з Господом змогли зійти в глибини по той бік слова, тож можуть нам більше розкрити приховане багатство молитви. І кожен із нас може через свої цілковито особисті стосунки з Богом почувати себе прийнятим у цю молитву. Він повинен своїм «розумом», власним духом, постійно виходити назустріч «голосу», слову, що походить від Сина, Йому відкриватися і давати себе Йому вести. Тоді відкриватиметься і його власне серце, і кожен зрозуміє, як Господь саме з Ним хоче розмовляти.
