“Вони негайно прозріли й пішли слідом за ним” (Мт 20, 29-34).
Цей епізод показує зв’язок молитви та віри. Ще з дитячих чи юнацьких років ми звикли, що молитися – це промовляти або прочитувати ті чи інші тексти молитви. Натомість досить рідко згадуємо, що молитва – це зустріч двох осіб: мене і Господа. Тому важливо розуміти, що в молитві я не лише читаю побожні тексти, а зустрічаюся з Богом. Коли я промовляю до Бога як до особи, це подібно до того, як я спілкуюся з кимось із ближніх. Тоді маю певність, що Господь чує мою молитву й допоможе мені.
Сліпці, дізнавшись, що Ісус є близько них, почали кричати, наполегливо просити, щоб оздоровив їхній зір. Бо усвідомили, що мають єдину нагоду отримати Божу допомогу. Сліпці боялися проґавити свій шанс, тому кричали до Христа у своїй потребі.
Коли Ісус оздоровив їхні очі, вони пішли слідом за Ним. Довірили Йому своє життя.
Для нас так само важливо не боятися тривало молитися, наполегливо просити в Бога помочі. «Кричати» в середині свого серця – і Бог завжди почує.
Христос деколи хоче нашої тривалої молитви, аби вона зродила в серці довіру до Нього. Щоб після оздоровлення ми продовжували будувати своє життя у тісній єдності з Ісусом, непохитній надії на Нього.
Тож коли молимося, запитаймо себе: чи справді стоїмо перед Богом як перед особою і чи справді з усього серця «волаємо» і криком душі виражаємо Богові те, чого потребуємо? Євангеліє показує, що сліпці завдяки своєму крику були почуті й Христос оздоровив їх. Так само й ми, якщо ми з вірою й надією наполегливо будемо просити Бога, завжди будемо почуті Ісусом і Він допоможе нам, згідно з Його словами: „Чого б ви тільки попросили в Отця в моє ім’я, Він дасть вам” (Ів 16,23).
