«Нехай святиться ім‘я твоє»: пояснення

Читай також

  • Наблизьтесь до Бога, то й Бог наблизиться до вас 
  • Зібрати під крила
  • Три запитання до себе, коли огортає тривога
        • «Нехай святиться ім‘я твоє»: пояснення

          Перше прохання молитви «Отче наш» нагадує нам про другу заповідь Декалогу: не зневажатимеш Божого імені. Але що це таке – «ім’я Бога»? При згадці про це перед нами постає образ Неопалимої купини, яку бачить Мойсей у пустелі. Спочатку йому цікаво побачити це таємниче явище зблизька, але потім із цього куща до нього доноситься голос: «Я – Бог батька твого, Бог Авраама, Бог Ісаака, Бог Якова» (Вих. 3:6). Цей Бог посилає його назад до Єгипту з завданням вивести звідти народ Ізраїля в заповітний край. Мойсей мусить від імені Бога вимагати у фараона звільнення Ізраїля.

          Але в тодішньому світі було багато богів; тому Мойсей запитує Його, яке в Нього ім’я, що мало б свідчити про Його місце серед інших богів. В цьому сенсі ідея Божого імені походить із політеїстичного світу; в ньому і цей Бог має якось Себе назвати. Але Бог, що кличе Мойсея, справді є Богом. Бога в істинному і справжньому сенсі немає в множині. Бог за Своєю суттю є лише один. Тому Він не може увійти у світ «богів», як один із багатьох, не може повідомити Своє ім’я, що стоятиме в ряді інших імен.

          Отож відповідь Бога є водночас і її униканням, і згодою. Він каже про Себе просто «Я є той, хто є». Він просто є. Ця відповідь є як ім’ям, так і його відсутністю. Тому в Ізраїлі був цілком правильний звичай, це самовизначення Бога, почуте в слові «Ягве», не промовляти, не применшуючи його значення до рангу таких собі імен «богів». І тому не було рації в нових перекладах Біблії це, для Ізраїля завжди таїнственне та невимовне, ім’я писати як звичайне, зводячи таким чином таїнство Бога, на означення якого немає ані відповідних образів, ані вимовних імен, до звичайного явища загальної історії релігій.

          Однак істинним залишається те, що Бог не просто відкинув прохання Мойсея, і щоб зрозуміти цю дивну одночасність існування імені і його відсутність, ми маємо з’ясувати: що ж це таке, «ім’я»? Можна було б дуже просто відповісти: ім’я дає можливість звертатися, окликати. Воно започатковує стосунки. Називаючи тварин, Адам не з’ясовує їхню суть, а вводить у свій людський світ, дає собі можливість їх кликати. Тепер ми розуміємо, що в позитивному сенсі мається на увазі під Божим іменем: Бог встановлює стосунки між Собою і нами. Він дає можливість Себе кликати. Він вступає в стосунки з нами і дає нам можливість перебувати в стосунках з Ним. А це означає, що Він немовби віддає Себе в наш людський світ. До Нього можна звернутися, а тому й вразити. Він погоджується на ризик стосунків спільного з нами буття.

          Те, що завершується в Його воплоченні, розпочалося в даванні Свого імені. Справді, при розгляді архієрейської молитви Ісуса ми побачимо, що Ісус представляє Себе там Новим Мойсеєм: «Я об’явив Твоє ім’я людям…» (Йо. 17:6). Те, що почалося біля Неопалимої купини Синайської пустелі, звершується в Неопалимій купині Хреста. До Бога тепер справді можна звертатися в Його воплоченому Сині. Він належить нашому світові, неначе віддався нам у руки.

          Тепер ми розуміємо, що означає прохання про свячення Божого імені. Тепер іменем Божим можна надуживати, оскверняючи таким чином Його Самого. Ім’я Боже може бути використане для наших цілей, і образ Божий може бути нами спотворений. Що більше Він віддається в наші руки, то більше ми можемо затьмарити для себе Його світло; що Він ближчий, то більше наші надуживання можуть вчинити Його незнайомим. Мартін Бубер одного разу сказав, що за всяких безсоромних надуживань Божим іменем ми можемо втратити відвагу Його кликати. Але уникання звертання до Нього якраз і було б справжнім відреченням Його любові до нас. Отже, – каже Бубер, – ми лише можемо з великим благоговінням знову піднімати фрагменти забрудненого нами імені та намагатися їх очистити. Але ми самі на це не здатні. Ми можемо лише просити Його, щоб Він не дав загинути світлу Свого імені в цьому світі.

          Проте це прохання, щоб Він Сам управляв свяченням Свого імені, щоб Він захищав чудесне таїнство можливості нам до Нього звертатися і завжди наново Сам виходив із наших спотворень – це прохання завжди є й великим іспитом совісті для нас. Як я вживаю святе Боже ім’я? Чи я з благоговінням стою перед таїнством Неопалимої купини, перед незбагненним способом Його близькості аж до присутності в Євхаристії, в якій Він Себе справді віддає в наші руки? Чи турбуюся я про те, щоб святе буття Бога з нами не скидало Його в бруд, а піднімало нас у Його чистоту і святість?

          Із книги Йосифа Рацінґера «Ісус з Назарету»

          Читай також

        • Наблизьтесь до Бога, то й Бог наблизиться до вас 
        • Зібрати під крила
        • Три запитання до себе, коли огортає тривога
          • Оціни

            How useful was this post?

            Click on a star to rate it!

            Average rating 5 / 5. Vote count: 1

            No votes so far! Be the first to rate this post.