“Кожний, хто приходить до мене, слухає мої слова й виконує їх” (Кожний, хто приходить до мене, слухає мої слова й виконує їх. (Лк 6, 46 – 7, 1).
Це Євангельське слово можна назвати духовним законом. Ісус Христос, навчаючи про Боже Царство, пояснюючи правди віри, промовляв до людей простою мовою. Як приклад використовував явища щоденного життя: будова дому, жнива, виноградник тощо. Бог так улаштував людське життя, що у ньому існують певні закономірності.
Уявімо собі, що виникла якась пожежа. Ми би дивувалися, коли б хтось взяв каністру з бензином і пішов загасити вогонь. По дорозі його зустрів знайомий і питає: „Куди спішиш?” А той відповів: „Та йду вогонь загасити”. „А як ти хочеш бензином вогонь загасити”, – перепитує перехожий. „Та чекай, а що хочеш, воно також, як вода, рідке”, – відповів чоловік. Але не вистачає, що воно рідке. Виявляється, що воно ще й горить. Бачимо тут певну закономірність, що бензин і вода є рідиною, але мають різне призначення. Тому бензином ніхто й ніколи, хоч він рідкий, вогонь ще не загасив.
Подібне буває у духовному житті. Христос у Своїй науці теж використовує певні закономірності. У цьому Євангелії чуємо слова Спасителя: „Кожний, хто приходить до мене, слухає мої слова й виконує їх”. Іншими словами Господь каже: „Що ви до мене молитеся, молитеся, якщо не робите те, що я вам кажу”. Знаємо, що життя складається з теорії і практики. Так само духовне життя має певні закономірності. Щоб було повноцінним, потребує слів та вчинків віри. Молитися – добре, але цього замало. Людина, яка хоче бачити Божу силу у своєму житті, як Його любов виливається на нас – молиться. Але ще необхідно прислуховуватися до того, що говорить Христос. Тому Ісус каже, що для спасіння недостатньо слухати Його науку, а ще потрібно виконувати її, жити вірою, щоб наповнити душу Божою любов, яка є квитком до Царства Небесного.
Вчинки віри – це виконувати Божу волю, йти до неба не власними силами, а слідувати за Христом. Бо можна багато молитися, ходити на Службу Божу, але якщо не виконувати всі заповіді – волю Отця, тоді немає певності спасіння. Тому Ісус звертає на це увагу: „Чому ви мене звете: Господи, Господи, а не робите, що я кажу?”, „Не кожен, хто каже до мене Господи, Господи увійде в Царство Небесне, але той, хто чинить волю Отця мого, що на небі”. Коли виконуємо Божу волю, тоді йдемо надійною дорогою до неба, наповняємо себе любов’ю, яка становить основу нашої участі в Божому Царстві.
В одному селі жили два сусіди, які були добрими друзями. Якось через дрібницю посварилися. І посварилися, як кажуть, на смерть. Один тримав образу на іншого. У Галичині про це говорять так: „Я не ображаюся на нього, але до смерті йому цього не забуду”. Чоловік був переконаний, що все добре: бо далі молиться, ходить до церкви, все у нього в порядку.
Одного дня нагніваний чоловік ішов селом, а йому назустріч вийшов молодий хлопець і промовив: „Чоловіче, можна, щось тобі скажу”. Той здивувався від несподіваної зустрічі з молодим незнайомцем. „Слухай. Знаєш що, мені тебе шкода”. „А чому тобі мене шкода”, – перепитав чоловік. „Бо дурна твоя робота”. „Яка дурна моя робота?” „Бо все, що ти робиш, то даремно”. „Як я роблю все даремно”. „Ти ходиш до церкви, молишся, але ти і так належиш мені”, – промовив юнак. „А ти хто такий?”, – перепитав чоловік. „Хто я такий? Я – твій пан”. „Як ти мій пан?” І тут, як би грім з неба його просвітив, відкрилися йому очі. І він бачить, що перед ним диявол. Той каже: „Ти ходи, ходи, молись, молись, але ти все одно підеш до пекла. Бо Бог віддав тебе мені”. І той нещасний налякався, у душі зрозумів, що гнів і не прощення не впустять його до Бога. Те, що він молиться, ходить до храму – це не принесе користі, поки в серці гнів і образа. У той самий день побіг до сусіда, примирився і так щасливо дожив свого віку й відійшов до вічності.
Це історія, яких можна скласти великий список. Кожен із нас написав би власним почерком свій варіант, свою історію.
Ми часто приходимо до Господа, бо відчуваємо, що нам у житті бракує справжнього життя. Виконуємо роботу, маємо сім’ю і багато іншого, але паралельно відчуваємо, що чогось бракує. Ось простий приклад. Особам поза п’ятдесят років. У сонячний день вони прийшли до храму, помолилися і пішли до парку. І чоловік із жінкою, яким уже понад п’ятдесят років, йдуть і тримаються за руки. Що це таке? Це краса любові. Чи треба їм триматися за руки? Важливо одне. Кожен хто йде і дивиться на це, незалежно чи це чоловік, чи жінка, чи хтось молодий, чи старий, скаже в серці: „Ах, як файно. І посміхнеться сам до себе”.
Ось, дорогі, так приходить Бог у наше життя, коли ти чітко розумієш, що слухати важливо, молитися важливо, але коли намагаєшся дарувати іншим любов у таких малих дрібних жестах, то вона не знає такого: доречно чи недоречно, воно завжди підпадає під категорію красиво. Воно завжди красиве, коли справжнє. Це справжня проповідь, що молоді, які бігають по парку з псами, котами на повідку, вони це бачать. І це набагато більше будує людину, ніж тисяча мудрих слів, а може й мільйон. Тому важливо молитися, просити в Ісуса силу приноси у світ красу. А красота починається тоді, коли ми уважні до того, як слухаємо Бога.
Духовне життя приносить користь, запевнює нам спасіння, коли ми у єдності з Ісусом через молитву, Святі Тайни й виконання всіх Божих заповідей, тобто Божого слова: проявляємо любов, милосердя, прощення. Коли приймаємо зерна Божого слова і засіваємо їх у житті вчинками віри та любові, тоді отримаємо плоди спасіння.
