Хто хоче бути першим, хай буде всім слугою. Про природу, місію та сутність Церкви. Друга частина

Читай також

  • «Усмішка української молоді є надією вашого народу», – брати Taize Блаженнішому Святославу
  • Презентація книги сестри Антонії Шелепило «Плани на завтра. Старий Завіт: Нові лінзи для Божого Слова»
  • Знову з’явилася можливість пройти курс «Документи Католицької Церкви про шлюб та сім’ю»
        • Хто хоче бути першим, хай буде всім слугою. Про природу, місію та сутність Церкви. Друга частина

          Догматична конституція Другого Ватиканського собору Lumen Gentium починається з опису Церкви як Таїнства Христового. Церква висвітлюється як «об’явлення таємниці, прихованої від віків у Бозі» (пор. Кол 1:16; Еф 3:3-9; 1 Кор 2:6-10). Таким чином, вона (Церква) повинна розглядатися в цій ширшій перспективі спасіння, яка включає всіх людей і все cтворіння (пор. 1 Тим. 2:4; Рим. 8:22). Остаточна реалізація спасіння має привести всіх людей до Царство Божого. Тому надзвичайно важливим є правильне співвідношення та розуміння цих термінів: царство, світ і Церква.

          По суті, Царство Боже передбачає преображення всього створіння, і Церква повинна сприйматися і розумітися в перспективі саме цього божественного наміру. Її сутність і місія мають сенс тільки і виключно в цьому контексті.

          У жодному місці в Євангеліях група Ісусових учнів не ототожнюється з Царством Божим. Текстом, який часто використовується для такого ототожнення, є притча про кукіль і пшеницю (Мт 13:24-30). Але «полем» у цій притчі є не Церква, а світ, про що чітко говорить пояснення притчі: «поле – це світ» (Мт 13:38). Суть притчі полягає у тому, що Царство Боже вривається в нашу історію, не руйнуючи цей світ і не створюючи йому конкуренцію. Добро і зло будуть існувати пліч-о-пліч і лише в майбутньому, коли Царство Боже прийде у своїй повноті, відбудеться відділення одного від іншого.

          Розрізнення понять про Царство Боже в його есхатологічній* повноті і про Царство Боже, яке вже є присутнім в історії людства, себто так звана динаміка «вже» і «ще ні», в цілому визнається всіма богословами. Мій професор христології в Григоріанському університеті о. А. Беґас, теж єзуїт, любив, правда, додавати, що остаточну актуалізацію Царства Божого можна описати також і наступним чином «già ed ancora di più» («вже і ще більше»).

          *Есхатологія [дав.-гр. ἔσχᾰτον «кінець»] – розділ богослів’я і філософії, що складає систему поглядів і вірувань про кінець світу, а також про долю людства і Всесвіту після нього.

          Реалізацію Царства Божого у світі та в історії можна розділити на два етапи. Спочатку воно було проголошене земним життям Ісуса Христа, Його словами і вчинками, а в остаточній кульмінації пасхальної таємниці – Його смертю і Воскресінням. Наступний етап – наше життя. Це Царство має зростати в історії, щоб досягти своєї есхатологічної повноти в кінці часів.

          Другий Ватиканський Собор чітко прийняв цю відмінність між Царством, присутнім в історії вже зараз, і есхатологічною повнотою, яка ще має прийти (пор. Lumen Gentium 5, 9).

          Ця думка згодом розвивалась і у вченні понтифіків. Так Святий Іван Павло ІІ у своїй енцикліці Redemptoris Missio чітко підкреслює, що деякі характеристики Божого Царства можна знайти також і поза межами Церкви, в усьому людстві. Царство, присутнє в історії, є ширшою реальністю, ніж Церква; воно виходить за її межі, щоб охопити також і членів інших релігійних традицій (пор. Redemptoris Missio, 20).

          Але повернімось до Євангелія, щоб зрозуміти, що мав на увазі Христос, проголошуючи Царство.

          Очевидно, що Ісус бачив свою місію та призначення передовсім для «дому Ізраїля» (Мт 15:24). Проте в Євангелії є випадки, коли Він виходить за межі Ізраїлю, зцілює тих, хто не належав до ізраїльського народу (Мк 7,24-30; Мт 15,21-28). Отже ці чудеса означають, що Царство Боже діє і присутнє також і серед інших. Таким чином, вже цього мало б вистачити, щоби стверджувати, що Ісус Христос ніколи не ототожнював Царство виключно з групою апостолів та учнів, яким судилося стати Церквою.

          Царство Боже можна розглянути також як царювання воскреслого Христа. Але це царювання (пор. Кол 2:10 і Еф 1:10) не обмежується Церквою, воно поширюється на весь світ. Христос є головою світу і Церкви, але тільки Церква є Його тілом (пор. Кол. 1:18; Еф. 1:22; 4:15; 5:23). Церкву і світ слід розглядати як два концентричні кола, спільним центром яких є Христос. Царство Христа як присутність Царства в історії поширюється на весь світ, видимий і невидимий.

          Рудольф Шнакенбург, німецький католицький священник та професор Нового Завіту, котрого Йозеф Ратцінґер називав «ймовірно, найбільш значущим німецькомовним католицьким екзегетом другої половини ХХ століття», пояснює, що «Царство Христове є більш широким поняттям, ніж Церква. Уділ християнина у Царстві Христовому і його причетність до есхатологічного Царства знаходять своє сповнення у Церкві, в якій діє благодать Христа. Але влада Христа виходить за межі Церкви». (пор. R. Schnackenburg, Gottes Herrschaft und Reich. Eine Biblisch-Theologische Studie, Herder 1959).

          Оскільки Божа спасительна благодать ніколи не може бути зв’язана виключно з таїнством Церкви, слід визнати, що Царство все ж таки є чимось більшим та ширшим, ніж Церква. Розділення Царства Божого і Церкви опосередковано виражене також у конституції Gaudium et Spes: «Церква, допомагаючи світові й сама багато від нього отримуючи, прагне лише одного – щоб прийшло Царство Боже і здійснилося спасіння усього людського роду». (Gaudium et Spes, 45)

          Якщо б Церква була тотожна Царству Божому, то вона б не потребувала жодних реформ та вселенських соборів. Інший єзуїт, один з найбільших богословів ХХ століття, Карл Ранер, також пише про те, що Церква не є тотожна Царству Божому. Вона є Таїнством Царства Божого в есхатологічній стадії історії, яка розпочалася з Христом; історії, яка приведе до Царства. Поки триває ця історія, Церква не буде тотожною Царству Божому, бо останнє буде виразно присутнім лише тоді, коли історія завершиться пришестям Христа і Страшним судом. Але Царство Боже – це не просто щось, що має настати пізніше, що згодом замінить світ, його історію. Бо Царство Боже у світі та історії ніколи не можна просто ототожнювати з якимось конкретним об’єктивним світським явищем. Церква є особливим фундаментальним таїнством, тобто есхатологічним і дієвим об’явленням світу Царства Божого, яке приходить. Тому навіть тут, як і в різних окремих таїнствах, знак/символ і те, що він означає, ніколи не можуть бути ототожнені (пор. Lumen Gentium, 9).

          Церква, таким чином, не є Царством «тут і тепер», тому що, як ми побачили вище, Царство дає про себе знати і поза Церквою. Місія Церкви – служити Царству, а не займати його місце. Тому в даному контексті варто не забувати про три конкретні небезпеки.

          По-перше, Церкву і Царство можна настільки близько та тісно пов’язати між собою, що відбудеться їхнє ототожнення. Результатом цього є абстрактний та ідеалістичний образ Церкви, відірваний від реальної історії та її пережитих історичних травм.

          По-друге, Церква і світ можуть ототожнюватися, в результаті чого образ Церкви стає світським і приземленим. У такому випадку не вдасться уникнути постійного конфлікту з сильними світу цього. Така небезпека є секулярною спокусою.

          По-третє, Церква, яка повністю стає зосереджена лише на собі, на своєму ідеальному образі та формальності ритуалів, втрачаючи зв’язок зі світом і Царством, ризикує перетворитися на самодостатнє, тріумфальне і досконале суспільство, яке не визнає відносної автономії світу.

          Церква служить Царству Божому. Особливо це видно в її проповіді, яка є закликом до навернення. Проповідь є першим і основним способом служіння Церкви Царству Божому. Служіння, яке не є абстрактним, а є конкретним служінням людям та спільнотам. Церква служить Царству, поширюючи по всьому світу цінності Доброї Новини, які є вираженням Царства і які допомагають людям зрозуміти Божий план спасіння.

          Яким має бути таке служіння – показав нам під час своєї останньої земної Пасхи наш Спаситель Ісус Христос. Він, засукавши рукави, взяв миску з водою і служив своїм учням. Лише після цього сів за царський стіл.

          Отець В’ячеслав ОКУНЬ ТІ

          Також читайте:

          Хто хоче бути першим, хай буде всім слугою. Про природу, місію та сутність Церкви. Перша частина

           

          Читай також

        • «Усмішка української молоді є надією вашого народу», – брати Taize Блаженнішому Святославу
        • Презентація книги сестри Антонії Шелепило «Плани на завтра. Старий Завіт: Нові лінзи для Божого Слова»
        • Знову з’явилася можливість пройти курс «Документи Католицької Церкви про шлюб та сім’ю»
          • Оціни

            How useful was this post?

            Click on a star to rate it!

            Average rating 0 / 5. Vote count: 0

            No votes so far! Be the first to rate this post.

               

              Про автора

              Журналіст "ДивенСвіт"