Правозахисник про боротьбу, віру і прямостояння
Ці начебто парадоксальні слова апостола Павла згадались мені, коли я переглядав відео звільнення азовців з полону. Вони йшли знесилені, аж хиталися, але сильні духом і незламні. Окупанти могли робити що завгодно з їхніми тілами, але дух їхній був катам непідвладний.
У чому тут таїна? Як на мене, в існуванні невидимого екрана поміж твоїм духовним осердям і гидкими реаліями ув’язнення. Він цілковито непроникний, але його виразно видно по обличчях визволених. У кожнім разі, наявність цього екрана можуть відразу зчитати усі політв’язні брежнєвської доби, яким випало дожити до цього часу. Бо всі ми так чи інакше пережили момент, коли ти мусиш вибрати: або ти будеш внутрішньо знищений приниженням твоєї людської гідності, або раз і назавжди скажеш собі те, що говорили твої колеги-політв’язні й до тебе: «Ні, їм не вдасться мене принизити і зламати!». Саме так і вироблявся отой захисний психологічний екран, який допомагав спокійно переносити безконечні роздягання, шмони, знущання:
«Ви можете робити зі мною що завгодно, але гідності моєї відібрати вам не вдасться!».
Так із покоління в покоління відтворюється в житті народів один і той самий феномен, який спонукав християнських бранців Нерона спокійно зазирати в пащу левів у римському Колізеї чи українських бранців катівень НКВД витримувати несамовиті знущання. Це момент зіткнення в душі людини двох інстинктів. З одного боку, інстинкту самозбереження, який волає бажанням зберегти життя бодай ціною компромісу з владою та її катами, а з іншого боку — морального інстинкту, або голосу сумління, який спонукає обстоювати правду й захищати честь народу та свою людську гідність.
Історія всіх деспотій засвідчує, що, на жаль, дуже багато людей обирають позірний порятунок через зраду і, в найкращому разі, розчиняються в небутті. Тоді як героїзм меншості залишається в пам’яті людства як приклад найвищої самопожертви, а відтак має життя вічне. Бо в кожному новому поколінні цей героїзм знаходить щоразу нові серця, в яких викрешує іскри нової героїчної самопосвяти.
Я щиро думав, що на нашому дисидентському поколінні цей ланцюг обірветься. Але далі пішли Майдани з їхньою Небесною сотнею, а тепер на фронтах війни історію творять Небесні тисячі. Це вони взяли в свої руки ту естафетну паличку, яку передають українці з покоління у покоління…
Головним джерелом, звідки людина черпає свою силу, є дух людський. Тільки він може переконати в’язня відмовлятись від хліба під час голодівки, хоч саме хліб йому в цей час сниться найбільше. Саме він спонукав майданівців кинутись на допомогу пораненому, розуміючи, що куля може вразити його самого. Саме він заохочує воїна залишитись на полі бою і прикрити своїх побратимів, усвідомлюючи, що може бачити цей Божий день востаннє. Якщо совість людини спокійна, то можливості духу фактично безмежні.
Що завжди приголомшує, то це неспівмірність потуги тоталітарної влади і начебто мізерних сил людини. Для ілюстрації цього я завжди розповідаю один важливий для мене момент. Він стався 1977 року, під час моєї поїздки до Москви. Я вже на той час був членом Української Гельсінської групи, у справах якої й приїхав до двох інших членів Групи — генерала Петра Григоренка в Москві, за походженням українця, та колишньої політбранки українки Ніни Строкатої, яка перебувала під наглядом у підмосковному місті Таруса.
Спершу я вирішив зазирнути в саме серце комуністичної імперії — Красну площу і Кремль. Він, як і годиться для замку Чорномора, стояв закрижанілий, непорушний, вічний. Це було настільки потужно, що в голові мимоволі прошмигнула думка: «Невже ти, немічна ‘комашка’, взявся протистояти оцій велетенській машині? Невже віриш, що тобі вдасться її підірвати?». Ні, це не був страх — його я на той час уже подолав. І не було наміру відступати. Але вражало співвідношення масштабів: велетенська і, здавалось би, всесильна державна машина — і мізерна жменька відчайдухів, що їй протиставилися.
А тоді я поїхав у район простих московських «хрущовок», в одній з яких жив розжалуваний з усіх своїх звань бойовий генерал Петро Григоренко. Мене зустрів не пузатий здоровань, яким ми традиційно уявляємо собі штабного генерала, а підтягнутий світлий чоловік, який відразу огорнув мене своєю щирістю та гостинністю. Від його простоти віяло справжністю і великою духовною силою. Цю силу вочевидь вловлювала і присутня там кримськотатарська активістка Айше Сейтмуратова, яка дивилася на генерала захопленими очима і тягнулася до нього як до магніта (у той час вона ще не знала, що невдовзі її також заарештують).
А тоді згадавсь мені отой засніжений Кремль — і подумки я аж здвигнув плечима. Так, у того Чорномора — велетенська сила державного насильства. Але Петро Григоренко й мої колеги-дисиденти в Україні мали оту «силу безсилих», яка була не лише більшою, а й теплішою і людянішою. Тоді я вкотре упевнився: моє місце — серед них. Звичайно, якщо вони зроблять мені честь і приймуть до своєї тісної, але здруженої громади.
У цій і в кількох подібних ситуаціях я завжди згадував д’Артаньяна з «Трьох мушкетерів» Дюма, коли той вирішив вступити в дуель із гвардійцями Рішельє на боці мушкетерів, або ж відмовився від пропозиції кардинала стати лейтенантом його гвардії. Сила влади була за Рішельє, сила людяності й честі — за новими друзями юнака.
І ці друзі з тобою постійно — навіть у тюремній ізоляції. Навіть не поруч з тобою фізично, група твоїх авторитетів усе-таки незримо присутня. Думками ти все одно з ними. Ось чому так важливо мати тих друзів, при згадці про яких тобі соромно буде виявити слабкість або вчинити нечесно. І я ніколи не пошкодував, що свого часу довірився тій духовній силі, хоч якою безсилою вона виглядає. Бо з нею стаєш у стократ міцнішим. Як сказав відважний кримськотатарський правозахисник і нинішній в’язень Кремля Сервер Мустафаєв, «палець легко зламати — кулак неможливо. Коли ми єдині — ми непереможні».
Головна сила усіх деспотій і тоталітарних режимів — у страхові, який вони сіють.
Зламати в собі страх — це однаково що зламати оту заповітну голку, в якій міститься смерть Чорномора, або ж Чахлика Невмирущого. Саме вичерпання страху підірвало міць «вєлікого і могучєго».
У своєму житті я, на жаль, пережив страх перед каральною машиною, тому не буду вдавати з себе безстрашного. Однак настав усе-таки один благословенний момент у травні 1973 року, коли за черговий мій «гріх» проти системи офіцер-чекіст відчитав мене і суворо попередив: «Имейте в виду: кто не с нами, тот против нас». Тоді я й відповів: «Добре, я буду проти вас». Крапка… Я бажаю всім людям пережити оце розкішне почуття звільнення від страху. Тоді в кабінеті офіцера КГБ народився ще один дисидент. А сьогодні отак зламала голку страху вся Україна, ставши на прю з гонористою «другою армією світу». Світ усе ще тремтить від думки про монстра з ядерною зброєю — українці ж стають безстрашними кіборгами, наче повторюючи слова незабутнього Івана Світличного:
Несу свободу в суд, за ґрати,
Мою від мене не забрати —
І здохну, а вона — моя.
І ми як нація перемагаємо — і то очевидними, виразними перемогами на полях війни. Наш дух не просто дає силу здолати страх, а ще й викрешує унікальний гумор. Моєму приятелеві-дрогобичанину з фронтовим іменем «Енейко» нещодавно відірвало міною ступню. При зустрічі я співчутливо пробурмотів якісь банальні слова, а він у відповідь: «Та мені не жаль. У мене на цій нозі все одно грибок був». Неймовірно!
Розкоші увиразненої перемоги нинішніх воїнів ми, політв’язні, не могли відчути в таборі, бо там в’язень перемогти в прямому сенсі не міг за означенням. Він начебто був безсилий перед каральною машиною, яка працює безвідмовно. Але є в мене приклад моєї моральної перемоги, яким я дуже дорожу.
У таборі вся адміністрація офіційно вважала нас наклепниками, що «порочать радянський державний та суспільний лад». Таке визначення було в наших вироках, і саме ця риторика була в усіх наглядачів на устах. Але якось, ідучи табором, я став свідком того, як група в’язнів на чолі з росіянином Сергієм Ковальовим сперечається про щось із табірним оперуповноваженим. І побачивши, що я наближаюся, цей опер рукою запросив мене ближче, щоб я був «третейським суддею» в їхній суперечці, і сказав: «Вот идет Маринович — он не даст соврать».
Для мене це був подарунок Небес. Бо ж він це сказав про «злісного наклепника» і «брехуна»! Так у цю мить привідкрилися потаємні закамарки душі того опера, який, виявляється, добре усвідомлював, яку кривду чинив.
Сильний дух дає людині силу перетворитись на homo erectus — людину з випростаною спиною. Саме тому шістдесятниця Михайлина Коцюбинська й говорила свого часу про потребу прямостояння. І це не просто буденна фраза — досить згадати цікаву історію з життя Оксани Яківни Мешко — членкині-засновниці Української Гельсінської групи і політбранки часів Берії. Її в молодості судила сталінська «тройка», один нахабний молодик-суддя із якої все примовляв: «Ты молода, красива, а в лагере быстро состаришься, сгорбишься». Так от, коли я познайомився з Мешко, роки вже взяли своє й таки трохи зігнули колись стрункий дівочий стан. І ось Оксана Яківна розповідає мені, як вона в 1970-х роках випадково зустріла на київській вулиці того свого суддю. Впізнала його, хоч той також уже згорбився, — і рвучко випросталася: «Ні! Ніколи йому не бачити мене згорбленою!».
Цей образ є для мене метафорою того, як випростався український народ, чинячи відчайдушний опір головному кремлівському катові та його сатрапам: «Ні! Ніколи їм уже не побачити мене згорбленим!». Тому й переживаємо ми всі сьогодні велике щастя — бути причетними до подолання «імперії зігнутих спин, вірнопідданих облич і одностайно піднятих рук» (Євген Сверстюк). За таку місію Богові можна лише подякувати.
І останнє. Боротьба з тотально порочними системами, як-от комуністична чи рашистська, не могла й не може бути однаково рівною й ентузіастичною, як марширування на параді. У моєму табірному житті були періоди вагань і слабкості, які робили мене доволі вразливим на провокації КГБ. І в наших воїнів сьогодні бувають депресивні хвилини, коли втома накриває їх мокрим рядном і хочеться спокою — навіть ціною життя. В такі хвилини легко зробити помилку, через яку згодом гірко розкаюєшся.
Так от, у таборі для мене стало очевидним, що людина ніколи не буває однаково сильною увесь час. Навпаки, за злетами йде занепад, а часом і падіння, але ніякий гріх чи хибний крок не є остаточним, бо дух людський спроможний вивести людину з будь-якої ями. Просто треба вчасно згадати слова Редьярда Кіплінґа: «І кожен крах сприймаю як вимогу важку роботу починати знов». Тобто в момент отого болісного зриву не сказати собі: «Ну все, я пропав — більше вже ніколи не піднімуся». Навпаки, треба змобілізувати свій дух, взяти себе за комір і, як барон Мюнхгаузен, витягнути себе з болота.
А силу для цього людині дає усвідомлення власної правоти й моральної виправданості її справи. Це дає душевний мир і спокій навіть тоді, коли чуєш, як за тобою затраскуються металеві двері камери або ж як по тілу розпливається холод передчасної, але жертовної смерті. Тому й раджу всім: беріться лише за ту справу, яку ви вважаєте морально виправданою. Тоді будь-які виклики чи навіть поразки не будуть для вас страшними.
Мирослав Маринович, правозахисник, публіцист, політв’язень радянської доби, один із основоположників Української Гельсінської групи, проректор УКУ.
Джерело: The Ukrainians
