Отець Олександр Богомаз — священник УГКЦ у Мелітополі: був настоятелем храму Різдва Пресвятої Богородиці в місті та душпастирем ще трьох парафій у навколишніх селах. Був, тому що 1 грудня окупаційна влада його депортувала, а парафію УГКЦ фактично «закрила».
З початком війни отець Сашко, як його називали в Мелітополі, вирішив залишитися з людьми, які не могли виїхати з окупованого міста. «Тут так багато людей, які просять сповіді, Святого Причастя, вінчання, хрестин, — хто буде їм служити, якщо мене тут не буде?» — відповідав він усі ці дев’ять місяців на пропозицію евакуюватися. Про це з великим болем говорить і зараз.
Священниче служіння — головне, але не єдине для священника та Церкви в таких неймовірно важких обставинах. Нагодувати, зігріти, захистити, поділитися, чим мали, — весь цей час мелітопольські священники це робили. Але не тільки. «Я не хотів виживати, я хотів жити на повну, навіть у таких умовах, — згадує отець Сашко свої думки в найтемніші часи та додає: — І зробив усе, щоб і інші так жили, незважаючи ні на що, щоб не втрачали світла, не впускали ненависті, що роз’їдає душу, і зневіри, а покладалися на Бога, вірили у ЗСУ й Україну, любили один одного».
Отець говорить про молитву, яка давала втіху і сили проживати ще один день у радості, вдячно і разом. «Я молився, аби люди, які понадіялися на Бога, не осоромилися… Я просив: „Боже, покажи на нас свою славу“».
Отець Олександр Богомаз розповідає про ці, можливо найважчі, але й найщасливіші у близькості до Бога і людей дев’ять місяців життя у записі для програми «Відкрита Церква» за участю його учителя та наставника отця Петра Креніцького, з яким вони разом служили в окупованому Мелітополі.
Про служіння у Мелітополі до великої війни
Мене звати Олександр Богомаз, я священник з 2016 року і служу в місті Мелітополі — служив, до 1 грудня 2022 року. Три роки я був сотрудником отця Петра Креніцького — дуже багато перейняв від нього практичної пасторації і дуже йому за це вдячний. Отець Петро за 10 років свого служіння у Мелітополі заснував багато парафій. Пізніше, коли я вже став настоятелем і адміністратором парафії Різдва Пресвятої Богородиці в Мелітополі, я мав чотири парафії: у Мелітополі, у селах Полянівці та Нововасилівці, а також ми заснували нову спільноту в селі Новомиколаївка Мелітопольського району. Отець Петро заснував ще одну парафію у Мелітополі, так що в місті в нас їх уже було дві. Він також мав чотири парафії. Отже, кожен із нас мав по чотири.
Життя у нас було активне: дитяча і підліткова спільноти, біблійні кола з парафіянами, по всіх парафіях діяли спільноти «Матері в молитві» і «Лицарі Колумба», проводили реколекції. З 2011 року щоліта ми мали прощу Мелітополь—Снігурівка, на яку збиралися всі місцеві, і з Запорізької області, з Львівщини — зі всієї України, приїжджали гості з Чехії і Словаччини. Як і скрізь, у Мелітополі були свої виклики, і ми вчилися їх долати.
Перші дні війни
Я до кінця не вірив, що буде війна. Ще в лютому мені дзвонило багато людей і казали: «Виїжджай!» Я сміявся з таких панічних атак, і ми до кінця жили своїм життям.
Зі мною у нашому Парафіяльному домі жило десять чоловік: двоє бездомних, четверо студентів (у нас там був невеличкий студентський гуртожиток) і четверо місіонерів із Красилова (Хмельниччина), з місійної школи Святого апостола Павла — вони були найближчими моїми співпрацівниками.
Війна 24 лютого почалася для мене вибухами на аеродромі, почалися обстріли. Ввечері 23-го, перед початком вторгнення, я відчув, що щось має статися, з’явилася якась тривога. І вранці, коли почув вибухи, я так і подумав — ну, почалося…
У місті цілий день була паніка, люди виїжджали, але наші місіонери прийняли рішення залишитися, щоб підтримувати людей, скільки б не було треба — хтось до кінця свого місійного року, а хтось залишався і далі. Залишилося і багато парафіян. У 1-й ночі до нас збіглися парафіяни: у місті був бій, обстріли, недалеко від нас вибухнув танк. А люди чомусь бігли до нас, хоча ми і не мали бомбосховища — у церкві тільки такий смішний підвал. Але люди бігли до нас, збиралися тут…
Пам’ятаю, 24 лютого ввечері на службі було дуже багато людей. Наша парафія — до 50 людей, які приходили в неділю. Того вечора було десь 45. Всі гаряче молилися, коли все літало над нами: літаки, ракети, снаряди, гриміли вибухи… Не знаю, чому люди не думали про те, де сховатися і зберегти своє життя, — вони молилися. І я молився разом із ними, щоб їх підтримати. У неділю зібралося набагато більше людей, ніж завжди. Я не міг почати Службу Божу — після «Благословенне Царство» почав плакати, і ми всі плакали.
24 лютого пізно вночі я відпроваджував нашу територіальну оборону, яка мусила відступати. Це були місцеві чоловіки, які зі сльозами на очах виїжджали з міста. Звичайно, було дуже тяжко. Пам’ятаю той момент: я їхав додому з відчуттям, що наше місто тепер оберігає тільки Господь Бог.
Ми продовжували молитися. З міжконфесійною радою збиралися щодня в 11-й годині на міській площі і молилися за Україну. Паралельно відбувалися проукраїнські мітинги, а ми молилися. Ці молитви тривали десь до половини серпня, поки нас не розігнали. Під час розгону мене не було, але був протестантський пастор, якого ув’язнили на п’ять днів за те, що він організовував цю молитву.
Так само в парафії люди дуже горнулися. Хто виїжджав, той виїжджав, а з тими, хто залишився, ми стали дуже рідними. Щоденні участі в богослужіннях перевищували звичайну кількість людей. Ми один одного старалися підтримувати. У нас з’явилися нові парафіяни, які прийшли через волонтерську діяльність, розгорнуту в нас у парафії, через соціальне служіння: ми їх запрошували на богослужіння, читали разом Біблію, вчили молитися на вервиці, готували до Сповіді і прийняття Святих Тайн… У нас були вінчання, багато хрещень: зараз не пригадаю, але до 10 хрестин точно було. А перших сповідей навіть не порахую…
Служіння в окупації
У якийсь момент я зрозумів, що втрачаю внутрішню силу і резерв. І щодня, щовечора, молячись у каплиці перед Святими Тайнами, я казав: «Господи, я вже не маю сили. Але нехай це буде Твоя Сила. Вже Ти веди, бо я не маю сил».
Пригадую, як на черговій міжконфесійній раді, вже під час окупації, один із пасторів сказав: «Наше завдання зараз — вижити». Знаєте, я йшов додому з таким осадом і думав, що я не хочу виживати, я хочу жити, навіть у тих умовах. І ми що могли, робили. Ми провели три табори: весною, влітку і восени. За місяць до того, як мене депортували, мали табір із підлітками, надзвичайний. Влітку я старався через день возити дітей на море. Ми святкували перші Фатімські суботи — як Богородиця в Меджугор’є просила — у Снігурівці, у нашому відпустовому місці. Так, ми не змогли організувати пішої прощі, але ми з’їжджалися туди й молилися.
Звичайно, мені пропонували виїхати багато разів. Але так подумати: чому мама вночі встає до дитини, яка плаче? Мама могла б перейти в іншу кімнату і спати собі, але вона встає, тому що любить дитину — і мама, і тато. Я став священником, бо це моя відповідь на любов до Бога і Божу любов до мене. І я залишився там, тому що любив тих людей і люблю їх зараз. Внутрішній ресурс я там втратив, внутрішніх сил вже не мав, але просив про це в Бога і Він розпалював моє серце. Це щось таке, чого за звичайних умов не проживеш — не зможу передати це відчуття. Я залишився, бо там були наші люди — і по селах, і в місті. Навіть в останні дні, коли отця Петра вже схопили і депортували, в ту неділю, я старався відвідати наші парафії зі службами: весь тиждень бував у парафіях, де він служив. Я бачив очі цих людей — вони були такі вдячні, що я залишаюся. Пам’ятаю розмови з нашими дітьми: вони багато разів бачили, як приходили до нас російські спецслужби (вони не називалися) і мене допитували. Так виходило, що діти тоді якраз були в нас, і бачили, з яким настроєм я виходив після допитів. Вони за мене дуже молилися. І запитували: «Отець, а ви виїдете теж?». Кажу: «Ні, я залишаюся». Якби мене примусово не вивезли, я б там залишився — це було моє рішення.
З окупантами було по-різному. На блокпостах дуже принижували, а інколи вдавалося порозуміння. Одного разу думав, що розстріляють. Сім разів до мене приходили спецслужби: спілкувалися зі мною так, ніби я взагалі щось останнє, а вони — хазяї, і в мене в хаті, і в церкві, і в парафії. Ну, це неприємно, але я не маю на них зла. Так, вони забрали в мене машину — бусик, на якому ми збиралися з дітьми, колядували з парафіянами, різні акції проводили. Я дуже вдячний всім, хто доклався: ми за два тижні купили його для парафії, так тішилися і діти, і дорослі. Але його відібрали. Ну, що вам скажу… Хай Господь Бог втручається і розсуджує. Я не хочу залишатися в темряві, не хочу шукати, хто винен. Точно — мене здавали, точно — скаржилися. Щодня ми годували до 30 бездомних, і хтось… Бо на допитах звучали слова, з яких я розумів, що хтось щось розказує про мене. Не хочу навіть шукати хто — нехай Господь Бог розбирається, я хочу жити у світлі.
Звідки люди в окупації беруть інформацію про те, що відбувається? Хто має Інтернет — дивиться в Інтернеті, за допомогою додатків VPN, хто має супутникове телебачення — дивиться через супутникове телебачення. Кожен сам приймає рішення, що дивитися. Я не дивлюся російських новин і не слухаю російське радіо. Хто хотів, той слухав, був у депресії, а потім зрозумів, що краще цього не робити. А є такі, що підсіли на ці новини і стали зазомбованими, на жаль, бо в російських новинах інформація абсолютно викривлена. Деякі люди мені казали: «Зранку дивлюся звернення Блаженнішого Святослава, і мені більше новин не треба, мені цього достатньо — Блаженніший сказав все, що треба». Справді, цього було достатньо, і зараз достатньо.
Депортація
Зранку в п’ятницю у мене було маски-шоу з автоматами і так далі. Годину ще тривав допит. Мене завантажили в машину, вивезли за Василівку, а далі я йшов пішки на нашу територію.
Що цікаво: перший український воїн, якого я зустрів… Я піднімався пішки, побачив, що виходить між зруйнованими будинками якийсь воїн, почав до нього кричати. Він звернув на мене увагу, придивляється і кричить: «Отець Сашко!» — і біжить мені назустріч. Підбігає, і я бачу, що це наш парафіянин, хлопець, який був нашим вихованцем, брав участь у наших оазисах — хлопець із мого села — Владик Шпирка! Надзвичайно світла зустріч, взагалі неочікувана: якби я на хвилину пізніше чи раніше проходив тим місцем, я б його не зустрів! Але так Господь Бог провів. І так я опинився на вільних територіях.
Перші два-три дні я просто плакав, бо згадував тих наших, які там залишилися. Я першу п’ятницю не відвідав хворих! Але віддаю їх Богові. Я знав, що Ісус — добрий пастир, а я свою місію там закінчив. Він просто в чудесний спосіб до мене доторкнувся — мене не били. Наче за чуба мене витягнув, як пророка, і врятував. Я не заслужив ніяк такої ласки і честі бути з тими людьми, які там страждали. Мені було дуже тяжко, але я усвідомлював, що це для мене честь.
Я вас прошу про молитву за отців із Бердянська, які зараз страждають у тих катівнях, і ми до кінця не знаємо, що з ними. Я не заслужив, щоб Господь мене врятував — не знаю, чому саме я. Але Господь Бог так розпорядився і мене чомусь вберіг.
Довідка
Олександр Богомаз народився і виріс у селищі Нижні Сірогози (Генічеський район, Херсонська оласть). Навчався у Мелітопольському педагогічному університеті, потім — у Київській Трьохсвятительській духовній семінарії. У травні 2016 року висвячений на пресвітера Донецького екзархату в Мелітополі; святителем був владика Степан Меньок. Став сотрудником, а потім адміністратором парафії Різдва Пресвятої Богородиці в Мелітополі, був настоятелем ще трьох парафій у навколишніх селах. Служив разом із отцем Петром Креніцьким, якого називає учителем. Після окупації залишився у Мелітополі на місці служіння. Зазнав переслідувань від окупаційної влади як священник УГКЦ. Сім разів до нього приходили, щоби прийняв російський паспорт. Особливий тиск на нього й інших священників був під час псевдореферундуму влітку. 1 грудня арештований і депортований в Україну.
Ще про отця Олександра — тут. Підготувала Оксана Козак,
Департамент інформації УГКЦ
