Я останнім часом трохи міркую про непрості сенси війни. Про важливі змісти віри і нашої релігійності назагал. Війна оголила багато проблем, у тому числі щодо зовнішньої церковності. Зокрема вчергове вказала на (НЕ)тотожність справжньої віри і проторених моральних установок. Мораль, без сумніву, є складовою віри. Без неї ніяк!
Водночас перша далеко не вичерпує складного феномену віри і не завжди показує ким є людина.
Я спостеріг як чимало кращих взірців військового героїзму, що проявили наші хлопці, які на перший погляд не завжди були іконами шаблонної релігійності у житті, однак у вирішальний момент зуміли проявити свою справжню / не завжди помітну / суть. Стали свідками світлої віри і відданості.
І протилежно можна зауважити, як солодко-релігійні особи / зовсім не сумніваючись /, спокійнісінько десь щезли з радарів, інколи під виглядом різних благовидних мотивів кудись втекли з країни.
Увага! Цей пост не про мій арбітраж / хто є хто /, бо хто ж я такий аби виносити іншим вироки? Тут трохи про інше! Ніколи не поспішаймо щодо безапеляційності суджень у бік тих, які зовнішньо не є взірцями моральної чистоти або взагалі є далеко поза радіусом звичних поведінкових шаблонів.
Правда завжди складніша і межі її значно ширші. Зовнішня мораль не завжди є вистарчалтним мірилом змісту людського серця.
