Чотири життя Андрія Зелінського.

Читай також

  • «Усмішка української молоді є надією вашого народу», – брати Taize Блаженнішому Святославу
  • Презентація книги сестри Антонії Шелепило «Плани на завтра. Старий Завіт: Нові лінзи для Божого Слова»
  • Знову з’явилася можливість пройти курс «Документи Католицької Церкви про шлюб та сім’ю»
        • Чотири життя Андрія Зелінського.

          Військовий священник про те, як втілює на практиці вислів «Бог – людина – Україна»

          Якщо ви буваєте зранку біля Михайлівського Золотоверхого собору у Києві, то, можливо, бачили там незвичного бігуна. Він стрункий, невеликого зросту. З такими асоціюються слова «жвавий», «рухливий». Та незвичності йому додає те, що він завше зупиняється і молиться перед «стіною пам’яті», з якої у світ дивляться тисячі полеглих українських воїнів. Це Андрій Зелінський — чернець, громадський діяч, викладач, військовий священник і співзасновник Української академії лідерства.

          У своїх книжках Зелінський часто повторює не найоригінальнішу фразу: життя — це рух. Однак наповнює її таки особливим змістом, формулюючи власну філософію, у якій біг — це одна з можливостей відчувати свободу не лише фізично. Свобода для нього — не абстрактна річ, а насамперед потенціал реалізовувати ідеї. Відтак, якщо свобода не стає конкретним результатом, то це лише мрія про неї.

          Полагодити людину

          Ще в початкових класах Андрій Зелінський об’їздив Сполучені Штати Америки. Побував усюди: від ковбойських пасовищ Техасу до прерій Айови, проїхався по 66-му шосе від снігів Іллінойсу до пляжів Каліфорнії, був біля озера Онтаріо, Великого каньйону й Ніагарського водоспаду. І усе це — не виходячи з дому. Щойно на початку 80-их у книгарнях Львова почали з’являтися політичні карти світу, як стали однією з улюблених забавок малого. Хлопчик розгортав мапу і багато годин просиджував над розгляданням позначок, назв іноземних міст, гірських хребтів і річкових артерій. Найбільше вабила дитячу уяву Америка. Для совєцької дитини, яка росла поміж вічно втомлених стояннями у чергах і забитими примітивною комуністичною пропагандою дорослих, Америка була настільки далекою, як інша планета.

          «Я ніколи не уявляв у тоді ще радянському Львові, що колись потраплю до Америки. Ніколи про таке навіть не відважувався мріяти. На той час це було, як полетіти на Марс», — пригадує сьогодні Андрій Зелінський.

          Вже у старших класах політичні мапи для Андрія замінили книжки. Читання стало новим пізнанням світу. Хлопець захопився Григорієм Сковородою. Що саме настільки вразило, — чи бунтівний образ мислителя, чи його сердечна філософія, чи мандрівний спосіб життя, — вже й сам не пам’ятає. Та саме Сковорода допоміг сформувати життєві пріоритети, основа яких у навчанні й практичному застосуванні знань.

          «У своїх текстах Сковорода вживає 1146 разів слово “серце”. Недарма у центрі української філософської традиції — гідність, себто сердечність. Українська школа філософії дуже кардіоцентрична. В її центрі особистість, бо кожен має гідність, має серце, в якому мешкає мудрість. Це нас дуже відрізняє від інших. Бо якщо поняття гідності у європейському філософському дискурсі асоціювалося із соціальним статусом, приналежністю до аристократичної родини, то в нас це універсальна цінність».

          Тривалий час Андрій думав, що стане лікарем. Мама хотіла, аби син допомагав людям. Коли хлопцю виповнилося 11 років, він вирішив, що виконає її бажання. Однак у дещо інший спосіб — релігійний.

          Наприкінці 80-их років із підпілля вийшла Українська греко-католицька церква. У Львові відкрито запрацювали молодіжні християнські організації. Андрій потрапив у їхнє середовище. Спочатку в релігію хлопця тягнули зовнішні атрибути християнства, було просто цікаво поміж набожними людьми. Але потім йому до рук потрапили «Сповідь» Святого Августина, «Житія святих» — і це стало визначальним для усього життя. Почав читати все більше літератури на християнські теми. А якось в одному з патериків Андрій вичитав про практику мовчанки.

          «Я, звичайно, також вирішив кілька днів не розмовляти. Мама була шокована, хотіла лікаря викликати. Але я був переконаний, що раз вони не розмовляли, то і мені так треба. Все, що вичитував, я намагався практикувати. Не просто знати, а одразу застосовувати».

          Андрія Зелінського у цьому віці пригадує отець Севастіян Дмитрух:

          «Пам’ятаю, як Андрійко у віці 10-12 років приходив з мамою до Свято-Іванівської лаври у Львові. Він вирізнявся з-поміж інших дітей тим, що був дуже уважний і схоплював усе на льоту. Дивився тими оченятами так, ніби все ними поїдав. Я думаю, що в його випадку можна говорити про внутрішній поклик з самого дитинства. Андрій може бути доказом того для скептиків, які вважають, що таке неможливо. Згодом я не здивувався, коли Андрій пішов у семінарію. Ще подумав тоді собі, що з нього буде добрий священник. І не помилився».

          Отець Зелінський каже, що книжки, особливо у дитячий і юнацький період, допомагали визначатися з метою і концентруватися над її досягненням, підштовхували усе перевіряти і застосовувати на практиці. Так вчився свободи. Саме завдяки книжкам згодом Андрію стануть близькими по духу єзуїти — католицький чернечий орден, у якому, за словами духівника, «навчають не абстрактних ідей, а того, “як полагодити людину всередині”».

          «Я дедалі більше починаю розуміти, що все, чим тепер займаюся, мало свої імпульси в дитинстві. Моє теперішнє виявляється розкручуванням того, що мене торкнуло, коли був дитиною».

          Політ на «Марс»

          У 1994 році Андрій Зелінський вирішив вступити у ліцей імені Климентія Шептицького. Після співбесіди дуже хвилювався, чи все сказав добре і правильно. А викладачі з того дивувалися, бо за результатами розмови він видавався потенційно одним із найкращих студентів. Так у 15 років хлопець реалізував мрію навчатися не у звичайній школі. 

          З першого курсу Андрій організував собі те, що називає «подвійним навчанням». Коли повертався з пар, брався за програму, яку сам склав для себе. Читав хрестоматії, студіював античну й грецьку літературу, вчив історію і географію. Мав окремий курс зі Святого Письма. Така самодисципліна не могла не дати результату. Після ліцею хлопцеві випала нагода вступити на філософські студії до Колегії святого Василія. Це навчальний заклад, який заснували 1939 року у Стемфорді, штат Коннектикут, США.

          Стало реальністю те, що колись було мрією на відстані приблизно двохсот двадцяти п’яти мільйонів кілометрів (відстань між Землею і Марсом постійно змінюється, коливаючись від 56 млн км до 401 млн км. Тут взято середнє число. — Авт.).

          Пояснює, що коли вилітав з України, був 1997 рік. «Коли у Львові я вечорами вертався з навчання англійської, то на вулиці Підвальній світив лише один ліхтар. Шалена інфляція і постійні відімкнення електроенергії. А тут я потрапив у країну, де неймовірна кількість світла! У США існують норми, які зобов’язують, щоб громадські приміщення освітлювалися постійно, навіть вночі. Я спочатку ходив і вимикав, бо не міг зрозуміти, як таке може бути».

          Після перших вражень від США юнак взявся унаявнювати свої дитячі маршрути Америкою. Поставив собі за мету побачити країну й при тім поєднати мандри з корисними справами. На канікулах їздив у Лос-Анджелес волонтерити в спільноті братів Місіонерів милосердя матері Терези з Калькутти, працював із безпритульними, допомагав емігрантам з Латинської Америки. Важливим став досвід із людьми з особливими потребами в організації «Лярш» у Сиракузах, США, та в Торонто, Канада.

          «Автобусом зі східного узбережжя до західного — три дні і три ночі. Пасажири і водії мінялися, тими самими залишалися лише я і автобус. Але мені все хотілося бачити, тому долав таку дорогу. Так, як колись у дитинстві робив це з мапою».

          Такі поїздки стали найкращою нагодою навчитися практично застосовувати те, що вивчав у авдиторіях. Андрій просто домовлявся з організаціями і їхав волонтерити.

          Тоді, під кінець 90-их, Сполучені Штати допомогли хлопцю ширше побачити світ навколо себе. І не тільки в прямому значенні. Андрій з дитинства не любив публічних виступів, був інтровертом, улюблене заняття якого — обкластися книжками наодинці. Коли в початкових класах було потрібно розповідати вірш на публіку — відчував величезний стрес і всіляко намагався цього уникнути. Однак переломний момент настав у старших класах. А під час заокеанського навчання цілком несподівано відкрив у собі вміння володіти слухачами. Зелінський двічі вигравав студентський конкурс ораторського мистецтва. Виходив на сцену без репетицій та заучувань слів. Пригадує таке:

          «Після одного конкурсу, коли оголосили результати з моєю перемогою, до мене підійшов якийсь старший чоловік і сказав: будь дуже обережний в житті, бо люди тобі віритимуть. І розчинився у натовпі».

          Як часто трапляється у юному віці, Андрія приваблював радикалізм: якщо євангельська убогість — то абсолютна, якщо допомога — то максимальна. Та каже, що в якийсь момент тоді хтось допоміг йому зрозуміти, що радикальність — це форма втечі від самого себе. Насправді хлопцю хотілося пірнути у світ науки. Тому, повернувшись у 2001 році з американського навчання, він продовжив учитися.

          Сила наважуватися

          Після Стемфорду Андрій Зелінський вступив до Папського Григоріанського університету в Римі. Якщо Америка допомогла «навчитися вчитися», то Італія — «виходити у світ». У Римі хлопець почав реалізовувати те, що проявилося ще в Америці, — вміння організовувати: Зелінський зібрав і вів богословський гурток. А ще полюбив пасту й переконався у правильності вибору продовжувати навчання. Книжки вели до розуміння того, як функціонують людина і світ. За майже півтора десятка років такі знання для нього виявляться вкрай важливими.

          Рим остаточно вплинув і на вибір згромадження. Коли Андрій повідомив батьків, що стане монахом, то однією з їхніх умов було, щоб це був не цілковито закритий монастир. У віці 23 років Зелінський вступив у католицький чернечий орден Товариство Ісуса. Єзуїти імпонували молодому монахові своєю активністю і глибиною. Каже про них, що добре розбираються у лабіринтах людського духу, пропагують відкритість до світу, постійний рух і долання викликів.

          «Можна було б уже давно зупинитися. Але в єзуїтській духовності є таке поняття «Бог завжди більший». Воно закликає прагнути і вимагати від себе більшого. Бо інакше є небезпека замість стосунків із Богом завести собі в хаті домашнього ідола, який завжди під твій розмір і нічого від тебе не вимагає. Навіть бігати зранку», — каже отець Зелінський.

          Такий спосіб мислення допоміг Андрію після повернення в Україну вступити у Києво-Могилянську академію. Після дванадцяти років закордонних студій, де вивчав філософію і богослов’я, вирішив, що має здобути й українську освіту з політичних студій. Могилянка ще й дуже йому асоціювалася з улюбленим Сковородою. Однак для вступу, через настільки тривале академічне використання інших мов, хлопцю довелося працювати з репетитором з української мови. Каже, що, крім навчальної програми, у Могилянці навчився «механіці суспільного життя».

          Прихилити людині небо

          Після 20 років академічного середовища отець Зелінський занурився у геть іншу, і не зовсім властиву для себе, стихію. У 2014 році він став першим капеланом при штабі АТО. І одним із перших, які отримали офіційний дозвіл поїхати на війну.

          Спочатку священник відвідував поранених у центральному військовому шпиталі Києва і організовував допомогу для фронту. Але для єзуїта цього було, вочевидь, замало. Зелінський звернувся до Департаменту військового капеланства Патріаршої курії УГКЦ, щоб Церква допомогла знайти порозуміння з Генеральним штабом Збройних Сил України щодо дозволу на капеланське служіння. Вдалося. У червні 2014 року Зелінського відправили під Слов’янськ у штаб АТО. Сьогодні отець Андрій називає той досвід однією з найцікавіших пригод у своєму житті й своєю «сродною працею». Разом із ЗСУ отець Зелінський пройшов найгарячіші в той час точки сходу України.

          «З командуванням однієї бригади ми погодили мою поїздку в Донецький аеропорт. Але то був час, коли, в результаті домовленостей, туди запускали обмежену кількість військових. Через це командир попросив мене залишитися в Пісках, бо краще було відправити солдата. Я капелан і не можу використовувати зброю, і це означало, що наші матимуть на один ствол менше. Як виявилося, це вже був останній заїзд».

          Далі було Дебальцеве і Авдіївська промзона. А з літа 2017 року отець Андрій сконцентрував свою службу в 36-й окремій бригаді морської піхоти на штатній посаді.

          «Коли військові приходять зі своїми проблемами до капелана, то це завжди про пошук чогось глибокого.

          Часто повторюю, що місія військового священника — прихилити небо, аби захистити людину у військовому однострої.

          Капеланом я відчуваю себе духівником і місіонером. Це щось дуже єзуїтське, коли працюєш на передовій і не маєш ніяких гарантій. Бо які гарантії на передовій? На фронті я навчився, що якщо тебе так швидко може не стати, то статуси і статки втрачають будь-яке значення. Війна стала одним із моїх університетів, як “Віра і Світло”, духовні вправи Ігнатія з Лойоли, США, Рим і Могилянка до того».

          У фотогалереї на сторінці отця Андрія Зелінського у Фейсбуку — дуже багато військових. Одним із тих, хто у камуфляжній формі позує у фотооб’єктив, по-дружньому обійнявшись із капеланом, є Северин Вітвіцький, начальник обслуговування літаків, двигунів і засобів аварійного покидання літаків. Під час війни вони зустрілися у щойно звільненому Краматорську в 2014 році. Вдруге — у Миколаєві, куди бригада Северина щойно перебазувалася з Криму, де він служив. Події 2014-го в аеропорту Бельбек він називає найстрашнішими в історії своєї бригади.

          «Одна фраза Андрія мені запам’яталася тоді на все життя. Ми розмовляли про виклики, які мають на війні військові. І я сказав, що ми офіцери, тому з усім справимося самі. А він мені відповів: думати, що можеш справитися самотужки, — це одна з найбільших ілюзій людини і людства. Мене дуже вразили ці слова. Вони про те, що не треба боятися просити допомоги. Тепер, після 24 лютого 2022 року, особливо видно, що, напевно, таки не з усім можна справитися самостійно».

          За спостереженнями Северина, на війні людям властива потреба у чомусь світлому. Військові це світле часто шукають у розмовах про те, що їх турбує, і з тими, кому можуть довіритися. Радянська практика, коли в армії між солдатами панували ворожість і недовіра, поступово відходить у минуле. Заснування інституту капеланства на початку війни в 2014 році цьому дуже посприяло. В українській армії більшає світла.

          «Завжди, коли я зустрічав Андрія, він проявляв увагу і бажання допомогти. Як справи? Чи все добре? Чим допомогти? Навіть пропонував хлопцям поповнити рахунок на мобільному. Він надихав, намагався мотивувати і підтримував у ті моменти, коли було особливо складно. Це може звучати дуже компліментарно щодо нього, але він людина, в розмові з якою можна отримувати відповіді на свої запитання».

          В інтерв’ю Зелінського часто запитують, чи траплялися у його капеланській службі моменти зламів. Він завжди говорить, що ні, переживав хіба виснаження. І пояснює:

          «Я живу мінімум чотири життя. Перше — це життя духовної особи. Зі щоденними молитовними практиками, медитаціями і тижневим періодом усамітнення та мовчанки кожного року. Друге — життя в академічному середовищі з величезною кількістю лекцій та постійним дослідженням нашої софійності. Третє — життя у молодіжних осередках. Викладання в Академії лідерства, через яке можу дивитися на світ юними очима своїх студентів. І четверте — це військова культура, з її особливим етосом, у якій я з 2006 року. Якщо раптом в одному середовищі мені перекриває кисень, то я маю інші. Коли, наприклад, повертаюся з передової, то відразу намагаюся кинутися в якусь іншу сферу діяльності, поки там загоюється».

          Крім Григорія Сковороди, моделлю для наслідування отець Зелінський називає маляра, письменника, музиканта й науковця Леонардо да Вінчі. І додає, що в сучасному світі така полівимірність особистості особливо важлива.

          Падре

          Юлія Тичківська, співзасновниця Відкритого Університету Майдану та виконавча директорка Аспен Інституту у Києві, по-дружньому називає Андрія Зелінського «падре». Вони познайомилися понад десять років тому, ще під час навчання у Могилянці. Юлія вивчала економіку, а Андрій політологію. Зустрічалися на спільному курсі. Дружити почали після Майдану. Згодом дружба переросла в родинні стосунки — Зелінський хрестив трьох дітей подружжя Романа та Юлії Тичківських.

          «До отця Зелінського є інтуїтивне відчуття довіри. Але воно також ґрунтується і на спільних цінностях. Він — людина шаленої динаміки. Ключова асоціація з ним — рух, бо він ніколи не стоїть на місці. При тім, рух у всьому — у розвитку, фізичний рух, духовний, емоційний, інтелектуальний. Це те, що, напевно, мені особисто в ньому резонує. Андрій завжди сам робить те, чого навчає інших. І що особливо важливо у ньому — це глибина. Цієї риси сьогодні часто дуже бракує людям».

          За словами Юлії Тичківської, в отця Зелінського є відвага провокувати інтелектуальні виклики. Це проявляється і в особистих розмовах — вони витягують з тривіальності й «закидають на наступний рівень». Глибина — такою Юлія називає другу характеристику падре Андрія. І додає, що це те, чого сьогодні дуже потребує українське суспільство, адже війна ставить перед українцями виклики, які потребують пошуку складних відповідей.

          «Ще він уміє підтримувати. І це теж добра характеристика, як для людини, настільки активної. Він завжди знаходить час, щоб підбадьорити близьких, коли вони мають таку потребу. Я знаю, що він є надзвичайно хорошим другом для багатьох військових. Не раз у нього вдома я заставала хлопців з морської піхоти чи з військової академії. Початок повномасштабної війни був для нього особливо важким. Він втратив дуже близьких друзів і учнів уже в перші місяці. Це велика травма, і я відчувала в нього стан шаленого болю. Але він справляється».

          Перспектива

          Ми розмовляли з Андрієм Зелінським у перервах між лекціями, які він вів для студентів УКУ, потім для вихованців УАЛ — Української академії лідерства. Це і є та сфера, де він отримує найбільше кисню.

          Після Революції Гідності назріла потреба масштабної ініціативи, яка би працювала на тяглість і перспективу. Співзасновникові Відкритого Університету Майдану Романові Тичківському вдалося зібрати ініціативну групу з лідерів думок, аби створити програму для молоді, яка виховувала б громадянських лідерів. За основу взяли досвід ізраїльських мехін — неформальних освітніх закладів, у яких молодь перед службою у війську та вступом в університети інтенсивно навчають азів філософії, історії, культури, функціонування держави, формують національну свідомість і розвивають лідерські навички.

          Андрій Зелінський став одним із членів ініціативної групи, співзасновником і членом Наглядової ради УАЛ.

          «Велика Британія має аристократію. Тому у них завжди є резерв кадрів, їм не треба шукати, наприклад, ціннісно сформованих міністрів. Штати мають закриті університетські клуби, члени яких поділяють спільні цінності і потім декларують їх у політичному житті. А в нас нічого з цього немає, як і немає часу на створення. Тому, щоби організовувати майбутні еліти, треба було знайти для цього швидкий і ефективний механізм. Ним і стала наша Академія».

          Коли Зелінський розповідає про Академію лідерства, у нього особливо загоряються очі. Концепцію ізраїльських мехін вдалося адаптувати до українських реалій і створити окрему філософію Академії. Найкоротше визначення УАЛ — це програма особистісного і суспільного розвитку на основі цінностей. Ціннісне формування особистості — це те, що відрізняє програму Академії від інших форматів лідерського вишколу в Україні.

          «Як правило, лідерство розглядають як набір певних компетентностей, які потрібні для здобування цілей. Але при тім відкидають найважливіше — особистість. Бо коли людина особистісно не сформована, то не справляється з багатьма особистими викликами. Відповідно, якщо її діяльність публічна, то дуже швидко людина може стати заручницею певних компенсаторних механізмів.

          Наприклад, політик компенсує свою недолюбленість широким екраном телебачення. Наша ж справа — сформувати лідерів, які можуть брати відповідальність за життя своє, своєї громади і своєї країни».

          У програмі УАЛ є чотири навчальні модулі, які розвивають у студентах лідерські ідентичності: «Служитель», «Воїн», «Дослідник», «Мандрівник». Кожен модуль розпочинає вступна лекція Андрія Зелінського. Крім них, отець веде лекції з політики й філософії.

          Перше враження від Андрія Зелінського — шок, — пригадує виконувачка обов’язків керівника Української академії лідерства Євгенія Матейчук:

          «Я почала працювати в УАЛ у 2018 році. У вересні того року проводили школу наставників Академії лідерства. Я на неї запізнилася, а коли зайшла в залу, вже виступав отець Зелінський. Він розказував про глибинні процеси, які відбуваються в людині, що стоїть перед викликом. Це були настільки глибокі і водночас доступні слова, що я була вражена».

          Навчаються в Академії лідерства десять місяців. До початку пандемії ковіду у першому семестрі студенти здійснювали експедицію в Ізраїль, у другому — в Брюссель, а звідти — окремими країнами ЄС. Там вивчали досвіди державотворення. До повномасштабного нападу росіян на Україну УАЛ мала осередки у Львові, Києві, Харкові, Маріуполі та Миколаєві. У кожному — по 40 студентів. Після 24 лютого 2022 року Академія займається своїми вихованцями лише у Львові. Мова комунікації — українська та англійська. У кожному осередку представники усіх регіонів країни. Ну і, звичайно, п’ять разів на тиждень ранок студентів УАЛ починається з пробіжки. 

          Впродовж уже семи років випускники Академії лідерства формують клуб «Софія». Це мережа цінностей, ідей, друзів і проєктів. Раз на рік вони зустрічаються і діляться результатами своєї роботи й планами. Близько 60 членів команди та спільноти УАЛ сьогодні в українському війську. 5 випускників Академії, на жаль, загинули на війні зі зброєю в руках.

          ***

          «Бог — людина — Україна» — це змінена класична консервативна тріада «Бог — родина — Батьківщина». Приклад Андрія Зелінського дозволяє її так перефразувати. Він чернець, капелан і викладач освітньої програми, спрямованої на якісну трансформацію суспільства.

          «Потрібно постійно аналізувати те, що ти робиш, щоб знаходити сенс і смак своєї праці. Для мене це дві ознаки здорової особистості — бачити зміст і відчувати смак».

          Попри всі свої досвіди й сфери, він залишається людиною книжок. Часто сам так про себе повторює. Та й у висловлюваннях це видають складна термінологія й схильність на ходу каталогізувати мовлене. Споглядаючи його ентузіазм і енергійність, видається, що в усьому, що робить, Андрій Зелінський таки знаходить сенс і смак. Й, мабуть, найкращий приклад цього можна прочитати у його книжці «Бог приходить увечері»:

          «Одна з моїх улюблених вправ — пробіжка під дощем. Коли у вухах музика, по голові тече, я лечу по прямій і раптом — на моєму шляху калюжа. Велика, глибока, мокра. Але я не збираюся її оминати. Лечу: хляпс, хлюпс, юхххуууу! Мокра куртка прилипає до мокрого тіла, у кросівках хлюпає, по очах тече дощ із потом, а я лечу далі — мокрий… і вільний!».

          Текст: Володимир Молодій

          Фото: Данило Павлов

          Джерело: The Urainians

          Читай також

        • «Усмішка української молоді є надією вашого народу», – брати Taize Блаженнішому Святославу
        • Презентація книги сестри Антонії Шелепило «Плани на завтра. Старий Завіт: Нові лінзи для Божого Слова»
        • Знову з’явилася можливість пройти курс «Документи Католицької Церкви про шлюб та сім’ю»
          • Оціни

            How useful was this post?

            Click on a star to rate it!

            Average rating 0 / 5. Vote count: 0

            No votes so far! Be the first to rate this post.