Армія, Бог і ментальне здоров’я: як колишня військова стала монахинею і психологинею

Читай також

  • Папа Франциск: «Молодим людям слід надавати повноваження, залучати їх до діалогу, планування діяльності та прийняття рішень»
  • В Горлицях молилися за протоєрея Григорія Назара в річницю смерті
  • «Усмішка української молоді є надією вашого народу», – брати Taize Блаженнішому Святославу
        • Армія, Бог і ментальне здоров’я: як колишня військова стала монахинею і психологинею

          Ще з 2014-го сестра Анисія має незвичну форму служіння – допомагає людям, чиї душі поранила війна.

          У Львівському центрі надання послуг учасникам бойових дій та їх сім’ям працює психологинею монахиня Святопокровського монастиря сестер студійського уставу УГКЦ. Доля жінки кілька разів радикально змінювалася, а життя неодноразово висіло на волосині, тож про неї можна сміливо писати сценарій для фільму. Здобувши освіту математика, працювала вчителькою у школі, але любов до стрибків з парашутом привела її в армію.

          Проте, каже, віра в Бога, його чудеса і сила молитви повернули життя на 180 градусів. І вже 18 років вона – сестра Анисія, яка від початку війни лікує душі військових, проводить психотерапевтичні сеанси людям, які втратили близьких та рідні домівки. Попри щільний графік монахині, Укрінформу вдалося зустрітися з Анисією та дізнатися, як працює Центр та чим допомагає потребуючим.

          “КОРОЛІВСЬКЕ ВИХОВАННЯ”

          Анисія – це монаше ім’я, що означає «корисна». Його жінка обрала на честь першої настоятельки Святопокровського монастиря. До посвячення ж була Оксаною – активною та спортивною львів’янкою, яка народилася у сім’ї математиків, де окрім неї було ще двоє дітей.

          – Батьки зорганізували наше життя так, щоб воно було повноцінним і насиченим, – пригадує дитинство співрозмовниця. – Наш розпорядок дня був щільно зайнятий гуртками, спортом, музичною школою… І навіть не було часу на домашнє завдання, ми його робили на перерві. Коли я в тата питалася, чому у інших дітей є можливість гуляти, а у нас – ні, то він відповідав, що так виховують у королівських родинах: у кого в майбутньому багато справ, той має готуватися змалку.

          Відтак дівчина грала в шахи, відвідувала гурток з радіоелектроніки, циркову студію, займалася гімнастикою, балетом, закінчила музичну школу по класу скрипки, а згодом і флейти, але найбільше любила плавання, в якому досягла чималих успіхів. А коли закінчила Національний університет ім. Івана Франка, пішла стопами батьків – стала математикинею. Працювала вчителькою п’ять років і в той час відкрила для себе стрибки з парашутом.

          Стрибки з парашутом захопили не на жарт. Бажання вдосконалюватися призвело до того, що хобі переросло в дещо більше. Під час змагань на Чемпіонаті України на неї звернули увагу військові та запропонували контракт із ЗСУ.

          МОНАСТИР – ЦЕ ТЕЖ АРМІЯ

          Протягом п’яти років Анисія служила в кількох військових частинах армійської авіації та рік – у розвідці.

          – Я працювала інструктором льотного складу. В армії все чітко: дисципліна, стройова ходьба, шикування, вишколи… Неважливо, жінка ти чи чоловік, армія є армія. Насправді для мене це не було важко. Складніше, коли завдання ставилися так, що виникали труднощі взаємодії між підрозділами чи з командуванням. Але цей мій досвід, моє загартування на усіх рівнях неабияк зараз допомагає у роботі психолога, – розповідає монахиня.

          Наступний переломний момент у долі жінки стався, коли знайома запросила стати хресною мамою її дитини. Анисія пригадує, що тоді вперше пішла до сповіді, й розмова зі священником дала відповіді на багато питань, на які не могла знайти відповідь. А молитва відкрила інші цінності в житті.

          – На той час я вже мала на рахунку 526 стрибків з парашутом, випробувала всі види, а я ж заради цього йшла в армію. Вже лишатися не бачила сенсу, бо відкрила для себе щось більше, сильніше за зброю – Бога. Як зараз пригадую: це було 8 березня, яке я зазвичай з радістю святкувала. Того разу привітання доручила приймати мамі й усамітнилася у молитві. Все переосмислила і чітко вирішила, що йду в монастир, без жодних сумнівів.

          Мама кілька років не сприймала бажання доньки, благословення Анисія отримала від старшого брата і батька. З її слів, в монастирі адаптувалася досить швидко, бо за структурою та дисципліною він дуже нагадує армію.

          – Єдине, що було важко, – каже сестра, – це здобуття монашої формації. Духовна боротьба з собою за допомогою різних форм молитви – це дуже конкретні речі, це не витвір психіки, а чітка реальність. Монашество – це фах, який здобувається. Як у військових є термін “виконання завдання”, заняття і результат – так і в монастирі є поняття духовної боротьби, коли ти стикаєшся з несвітлими силами і треба робити певні молитовні прийоми, послух, читання духовної літератури – різні приписи, які є згідно з розпорядком та статутом. І так воно працює.

          ДОВГИЙ ШЛЯХ ДО ПСИХОТЕРАПІЇ

          Дорога до здобуття фаху психологині в сестри Анисії розпочалася з Майдану. Церква має бути там, де народ, наголошує сестра. І додає, що під час Революції Гідності у кожного була своя місія. Спілкування з людьми, спільна молитва та військовий досвід давали їй відчуття, що вона спроможна допомагати. І робила б це надалі, проте важко захворіла.

          – Не знаю, чи від паління шин, чи від якогось газу, але бронхи заліплювалися такою липкою сажею, що не мали можливості працювати. Брат, який постійно був на Майдані в каплиці, на жаль, від такої хвороби помер, і владика наш захворів. Я теж дуже довго не могла вилікуватися, стан все погіршувався. Мені уже отці прийшли робити єлеопомазання, готувалася до смерті… Але після таїнства – все як рукою зняло! Я стала на ноги і побігла далі жити. Бог мене врятував, бо я потрібна тут і маю допомагати іншим.

          Після початку війни у 2014 році госпіталі Львова почали приймати поранених солдат. Було багато хлопців, які потребували психологічної інтервенції і кризової психології. Для того, щоб волонтерити, монахиня закінчила курс «Психологічна травма» в Українському католицькому університеті. Його проводила психотерапевтка з Канади, яка працювала з солдатами в’єтнамської війни. Згодом для волонтерів у Кракові організували навчання з психотерапії.

          – Там я на собі відчула ефект психологічної підтримки, бо вже на той час було вигорання. Завдяки роботі в групах у мене дивним чином наче відкрилося друге дихання і новий ресурс. І я вирішила не зупинятися, – каже монахиня.

          Сестра вступила до Українського психотерапевтичного університету за спеціальністю гельштат-терапія. Навчання було тривалим: п’ять років теорії, два – практики, водночас вимога – п’ятирічний досвід в одній групі та індивідуальна психотерапія над собою. Коли ж залишалося лише акредитуватися – розпочалася повномасштабна війна, і Міноборони не затвердило гельштат як напрямок у роботі з військовими.

          Але Анисія продовжила навчання, і через півроку стане дипломованою психотерапевткою за напрямком EMDR, що ґрунтується на принципі самозцілення психіки при лікуванні наслідків психотравми.

          Усі свої знання сестра Анисія спрямовує на роботу у Центрі надання послуг УБД та членам їх сімей, в якому працює вже більше року.

          – У монастирі мою офіційну роботу сприйняли з великою повагою, бо розуміють, яка зараз в Україні складна ситуація. Мене сестри звільнили від усіх обов’язків. Але хоч вони там, а я тут, ми працюємо разом всією спільнотою. Монастир – це фундамент, на якому я тримаюся, бо поруйнована психіка – це тяжка ділянка праці. Молитва мені допомагає дуже сильно, і без неї я тут не змогла б працювати. Це як джерельна вода, що очищає душу і не дає всохнути, – розповідає психолог.

          ВІЙНА — ВАЖКЕ ВИПРОБУВАННЯ ДЛЯ ПСИХІКИ

          За підрахунками МОЗ, наразі близько 60% українців потребують психологічної допомоги. Наслідки війни у вигляді посттравматичного стресового розладу (ПТСР) позначатимуться на громадянах України як мінімум впродовж наступних 7-10 років.

          До сестри Анисії по допомогу звертаються вдови з дітьми, підлітки, переселенці, які втратили дім та рідних, матері загиблих і, звичайно, військові. Вона каже, що останніх зараз не дуже багато, в основному ті, що лікуються в госпіталі або проходять реабілітацію, інші – здобувають Перемогу. Але після, коли всі повернуться з фронту, рани війни треба буде зцілювати тисячам захисників та цивільних.

          Уже тепер графік монахині розписаний на тижні вперед. Вона проводить індивідуальні, групові та онлайн-сеанси. До кожного індивідуальний підхід, хоча проблеми в більшості схожі.

          Зі слів психологині, члени сімей загиблих і ВПО по-різному переживають втрати: хтось агресує, хтось депресує, в інших апатія. У військових зазвичай виражена агресія, ступор, алкоголізм, проблеми зі сном, флешбеки, неврологія – усі прояви ПТСР, часто симтоми поєднуються.

          На запитання, як вдається допомогти, що радить, Анисія відповідає:

          – Не раджу. Я можу просто разом крокувати з людьми в їхньому горі, щоб його розділити. Для нашої держави це взагалі величезна трагедія, що гине стільки цвіту нашої нації, знищуються будинки, викрадають дітей, розбиваються сім’ї. Війна – це випробування, в першу чергу, людської психіки.

          Монахиня переконує, що зараз уже багато українців відходять від стереотипу, насадженого радянщиною, начебто психологи потрібні лише багатим американцям. Звертаються по допомогу. Проте, якби не чекали до останнього, не відкладали на потім, то працювати було б набагато легше й ефект відчувався б швидше.

          – Інколи достатньо лише поговорити з людиною, а в інших випадках потрібен ряд сеансів зі спеціальними вправами, які допомагають вийти з посттравматичного стану, – пояснює психологиня.

          Вона наголошує, що зараз в Україні відкривається багато можливостей у плані морально-психологічного забезпечення. У співпраці з іноземними партнерами розробляються спеціальні програми взаємопідтримки, велику увагу ментальному здоров’ю приділяють на державному рівні. Люди мають використовувати ці можливості по максимуму, шукати інформацію та підтримку з ресоціалізації, реабілітації, щоб знову інтегруватися у суспільство та допомогти рідним.

          – Трансформація відбувається як у солдатів на війні, так і в людей, що їх чекають тут. І робота має бути комплексна, бо змінюється як сім’я, що живе у тривозі, так і військовий, який перебуває у постійній небезпеці. А після зустрічі вони не впізнають одне одного. І треба активно працювати для взаємодії, і вивчення, і зміни себе в першу чергу, – каже сестра.

          БЕРЕГТИ ТАЄМНИЦІ, ЯК ЛІКАР ЧИ СВЯЩЕННИК

          На завершення розмови із сестрою Анисією запитую, чи можемо поговорити з людьми, які приходять до неї на психологічні сеанси. І… отримую категоричну відмову. Спочатку це мене дивує, але психологиня пояснює, що зараз вона працюватиме з кадровими військовими, які не можуть через свою службу говорити з пресою. А найближчим часом до неї записані люди, що прийдуть уперше, або такі, що мають дуже важкий психологічний стан та глибокі травми, які не варто «рухати».

          – Я помітила, що люди, з якими я працюю, після коментарів для ЗМІ просто зникають. Без попередження. Мене ця тенденція дуже насторожує і хвилює, адже їм дійсно потрібна підтримка. А так вся проведена до того робота йде нанівець. Загалом, мені й самій небажано давати інтерв’ю. В монастирі це негативно сприймається. Але наше спілкування з вами – це частина моєї роботи тут, у Центрі. Проте, так само, як лікар чи священник при сповіді, я мушу зберігати таємниці, – додала сестра.

          Анисія переконана, що допомагати людям потрібно тихо, і свою роботу робить не для показу, а за покликом серця та з Божим благословенням.

          Утім, нам удалося знайти жінку, яка впродовж чотирьох місяців відвідувала консультації сестри Анисії, та поспілкуватися з нею телефоном. Жінка дуже задоволена результатом.

          МУСИМО БУТИ СИЛЬНИМИ

          Іван і Олена Горошко одружилися влітку 2020 року. Та щасливе подружнє життя 21-річного воїна 80-ї окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ та його молодої дружини тривало лише кілька місяців. Уже 16 листопада Іван загинув у районі проведення операції Об’єднаних сил. Для Олени увесь світ перевернувся. Вона вже носила під серцем дитину, якій ніколи не судилося побачити рідного тата. Жінка знала, як це – не мати рідних, бо сама була сиротою. У лютому в Олени народився син, якого дуже чекала і назвала, як і планували з чоловіком, Максимом. Але за кілька місяців через втому, важку втрату, без підтримки рідних – у молодої мами почалася депресія. Вона розуміла, що їй варто жити заради дитини, але життя здавалося тягарем.

          – В якусь мить я збагнула, що не справлюся сама, і написала в соцмережах, що шукаю хорошого психолога. Мені порадили звернутися в Центр підтримки УБД та їх сімей. Коли вперше прийшла, то була в легкому шоці: виявилося, що моя психологиня – монахиня, – пригадує першу зустріч з Анисією Олена.

          І додає, що відразу подумала, що зараз її будуть вчити правильно молитися, говоритимуть про Бога, даватимуть настанови по відвідуванню церкви тощо. Але побоювання виявилися марними. Зі слів жінки, сестра Анисія працювала як кваліфікований психотерапевт: говорили про соціальні проблеми, страхи, спільно шукали виходи зі складних життєвих ситуацій. На наступний прийом удова прийшла з синочком. Зі слів мами, і до малого психологиня знайшла підхід – разом малювали, бавилися, складали пазли.

          – Це відбувалося легко, без жодних емоційних сплесків. Після кожного сеансу я відновлювалася все більше й більше. З часом ми, звичайно, почали розмовляти про духовність, але це було зовсім ненав’язливо і прийнятно. Завдяки підказкам та підтримці сестри Анисії я почала звертати увагу на багато чудових речей, які мене оточують, але яких раніше повністю не помічала. А головне – я ще більше почала цінувати своє життя, адже в мене є син, а я у нього. Мусимо бути сильними! – підсумувала Олена.

          КІЛЬКІСТЬ ЗВЕРНЕНЬ ДО ЦЕНТРУ ЗРОСЛА ВПʼЯТЕРО

          – Львівський центр надання послуг учасникам бойових дій був створений ще у 2015 році в рамках міської Комплексної програми підтримки учасників АТО/ООС та членів їхніх сімей. Ми бачили велику потребу допомагати тим, хто повертався з фронту, їхнім матерям, дружинам, дітям, бо вони лишалися один на один зі своїм відчаєм, – розповіла очільниця Центру Світлана Ткачук. – Схожі заклади згодом почали з’являтися від Мінветеранів, але їх було дуже мало і в основному там працювали на громадських засадах. Це вже з початком великої війни ці питання широко почали підніматися у суспільстві.

          До 24 лютого 2022 року в Центрі отримали допомогу понад 7500 львів’ян. Скільки звернулося після повномасштабного вторгнення, точно невідомо, адже підтримку тепер надають і вимушеним переселенцям, і захисникам, списки яких складають у військкоматах. Зі слів директорки, чисельність збільшилася в п’ять разів і зараз за підтримкою звертається до 30 людей в день.

          У Центрі ветерани та їхні сім’ї, а також люди, які були вимушені залишити або втратили своє житло, отримують, окрім психологічних послуг, також інформаційні, соціальні та юридичні, допомогу у працевлаштуванні, скерування на оздоровлення, беруть участь у різних освітніх, культурних та розважальних заходах і проєктах. У структурі закладу є відділ психологічної реабілітації, який сформували на основі волонтерської організації Центр допомоги ветеранам АТО «ФЕНІКС». Тут у стаціонарних умовах люди спілкуються з психологами, займаються спортом та дозвіллям.

          Львівський центр надання послуг учасникам бойових дій функціонує за принципом «рівний – рівному»: усі працівники є або ветеранами війни, або членами сімей учасників АТО/ООС та загиблих захисників України. І це дуже важливо, оскільки саме такі люди розуміють проблеми, з якими до них звертаються.

          – Усі четверо наших колег-чоловіків, які тут працювали, пішли воювати. Маємо тепер жіночий колектив – 13 бойових дівчат. Звичайно, хлопці повернуться, коли війна закінчиться. Та разом із тим, ще в десятки разів збільшиться кількість людей, які потребуватимуть наших послуг. Зараз ми шукаємо персонал і плануємо тиражування, бо реально такі установи будуть необхідні в кожному районі Львова і по всій Україні, – додала Світлана Ткачук.

          *  *  *

          У фойє та коридорі Центру розвісили портрети людей, які отримали тут підтримку. Більшість з них намагаються усміхатися, але в очах відчувається втрата – дитини, рідного дому, себе… Ці люди навколо нас. Ми можемо їхати з ними в трамваї, обідати в кафе, пройти повз них на вулиці у не здогадуватися, що у них на душі. Варто бути уважнішими та корисними, як сестра Анисія, як невелика, проте ефективна команда Центру підтримки на Пекарській у Львові, – задля збереження та відновлення здорового українського суспільства.

          Людмила Гринюк, Львів

          Фото Анастасії Смольєнко та пресслужби Львівського центру надання послуг учасникам бойових дій та їх сім’ям

          Цей матеріал став можливим завдяки ГО “Жінки в медіа” за підтримки Уряду Канади в рамках проєкту «Голос жінок і лідерство – Україна», що впроваджується Українським Жіночим Фондом. Інформація, що представлена, не завжди відображає погляди вказаних організацій.

          FacebookTwitterEmail

          Читай також

        • Папа Франциск: «Молодим людям слід надавати повноваження, залучати їх до діалогу, планування діяльності та прийняття рішень»
        • В Горлицях молилися за протоєрея Григорія Назара в річницю смерті
        • «Усмішка української молоді є надією вашого народу», – брати Taize Блаженнішому Святославу
          • Оціни

            How useful was this post?

            Click on a star to rate it!

            Average rating 0 / 5. Vote count: 0

            No votes so far! Be the first to rate this post.