На другій зустрічі в рамках катехитичного проєкту альтернативної п’ятниці: «Хто такий греко-католик?», котрі відбуваються у часі різдвяного посту в Архикатедральному Соборі Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці міста Тернополя, о. д-р Мартин Хомів говорив про вираження української церковної ідентичності за допомогою обряду.
«Бути українцем означає бути носієм спадщини нації»
Більшість українців ідентифікують себе, в першу чергу, як громадян Україні. Однак, на момент набрання чинності Закону України про громадянство України (13 листопада 1991 року) громадянами України вважалися особи, які, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, мовних чи інших ознак, проживали в Україні і не були громадянами інших держав. Паспорт українця – це зовнішня ознака громадянин. Проте, громадянин України і українець, не зовсім одне і те саме. Громадянином України міг стати: єврей, росіянин, турок або нігерієць, якщо отримав паспорт.
Наявність предків з української сім’ї вказує на етнічну приналежність до українського народу, але не всі українці за походженням свідомі цього. Мабуть бути українцем означає бути носієм спадщини нації, усього того, що відрізняє українця від інших: мова, культура, історія, світогляд, державність та відчуття належності до України. Особа може бути навіть пасивним носієм спадщини, наприклад дитина, бо носить прізвище батьків, завжди явне джерело вивчення своїх предків, які були творцями історії роду. Отже, є три типи українців: ті які мають паспорт; ті, які мають етнічне походження; і ті які є носіями спадщини нації.
«Обряд – наша церковна ідентичність».
Це важливо тому, що УГКЦ – це є спільнота вірних, яка є об’єднана ієрархією, але як її впізнати? Вірні УГКЦ виражають свою ідентичність за допомогою свого обряду, що є духовою скарбницею тисячолітнього надбання вартостей духа і релігійного світогляду наших предків. Адже, джерело та основа обряду є минуле, а точніше, передання усього сакрального з минулого в теперішнє; іншими словами – це спадщина церкви, а точніше це літургічна, духовна, богословська і дисциплінарна спадщина Візантійської (Константинопільської) традиції в культурі та історичних обставинах українського народу, яка впродовж століть наповнилася українською духовністю, набрала народних прикмет і стала виявом особливої української містики.
«Обряд є рідним, звичним способом, щоб жити вірою».
Ми відрізняємося від всіх інших східних чи західних християн обрядом, що є для нас рідним, звичним способом, інструментом, щоб жити вірою.
Увесь наш обряд знаходить своє довершення у служінні Божественної Літургії: будова святинь, календарний устрій, мова, богословська думка, практика, кожен жест служителів, кадильний запах, світло, кольори, мелодії церковного співу. В наших святинях усе приготоване для того, щоб піднести наш духовні почуття, бо не все відкрито для тілесних. В українських храмах панує Таїнство – містерія, яка творить в наших душах віру в невидимого Бога, і перетворює наші душі так, як колись Христос перетворив простих рибаків на світочів, хворих на здорових, сліпих на зрячих, грішників на праведників. Тому, обряд сумлінно зберігають, підтримують та передають, як дорогоцінний спадок усієї Христової Церкви, в якому віддзеркалюється усе те, що походить від Апостолів через Отців, і яке утверджує єдність віри в її різноманітності.
Важливо розуміти чому треба ходити до храму. У Біблії читаємо про те, що Каїн і Авель, Ной, Авраам, Яків, Мойсей та інші приносили Богові жертви, не як і де самі хотіли, а за чітким наказом Господа Бога. Ісус створивши Церкву, захотів, щоб вона існувала як реальна спільнота у просторі та часі. Лише у Церкві ми маємо доступ до Святих Таїнств, до Божої спасаючої ласки. Ми приходимо до храму, щоб бути у спільноті, щоб створювати Церкву. Тому обряд – це є форма всенародного моління спільноти. Обряд виражає дух і сумління спільноти.
«Ми є законними спадкоємницями та носіями спадщини Київської Церкви».
Реалії ХХІ століття стверджують, що УГКЦ є завжди вселенською Церквою, буквально глобальною Церквою, що вже не може себе обмежувати до єдиного народу. Про це свідчать особи неукраїнської національності, які з причин мішаних шлюбів, чи з релігійних, чи інших не-національних мотивів знайшли своє місце в УГКЦ. Прекрасний приклад цього є отець Річард Су, ієромонах Товариства Ісуса, священник Нью-Вестмінстерської єпархії УГКЦ, канадієць китайського походження, який не маючи українського походження, став справжнім активним та ревним носієм спадщини нашої Церкви, так що дехто навіть називає його одним із «стовпів» канадської УГКЦ.
Хто ми вірні УГКЦ? Ми не тільки втілені в церкву через Хрещення (про що свідчить наше свідоцтво); ми не лише належимо до церкви наших батьків (генетично); але ми є законними спадкоємицями історичної Київської митрополії, носіями усього багатства нашого особливого візантійського обряду.
Підготувала: Юлія Сиротюк
