«І пішли вони притьмом і знайшли Марію, Йосифа й дитятко, що лежало в яслах. Побачивши його, вони розповіли, що їм було сказано про це хлоп’ятко; і всі, хто чув їх, дивувались тому, що пастухи їм оповідали. Марія ж пильно зберігала все це, роздумуючи в своїм серці. А пастухи повернулися, прославляючи й хвалячи Бога за все, що чули й бачили, так, як їм було сказано» (Лк. 2, 16–20)
Місійний дух є ознакою Різдва, яке справді звершується в людському серці. Різдво пробуджує місійний дух. Справжня різдвяна зустріч з Христом, який приходить, завжди зворушує, викликає неспокій та спонукає більше Його пізнати, щоб більше Його любити та наслідувати – з прославою у серці. Різдвяна ніч зовсім не означає умиротворення, а, навпаки, є запрошенням в дорогу, до пошуку, до боротьби та перемоги! Місійність є однією з визначних рис зрілості помісної Церкви на її шляху до Патріархату.
Кілька років тому уважно слухав промову владики Степана Меньока, який смиренно благав пресвітерську раду Львівської архієпархії про священників для Донецького екзархату. «Ми зайняли плацдарм на сході, однак “армія” чомусь не підтягується», – сказав тоді владика, неначе стоячи на колінах. Не можу та й не хочу цього забути …
«Київське християнство», про яке захоплено та з великою надією писав митрополит Йосиф Сліпий, сьогодні неначе дрімає, як учні у Гетсиманії, коли Господь вже був так близько до своїх страстей (Мр. 14, 32–42). У нашій Церкві, на мою думку, важко відчути місійний дух. Здається, ми не бажаємо вийти із зони комфорту. Ми боїмося сходу України та не здатні, не знаємо як відчалити на глибінь (Лк. 5, 4).
На схід України мало хто їхав і до війни. Сьогодні туди вирушають одиниці. Якщо нічого не зміниться після війни, то можемо втратити схід нашої батьківщини. Тож навіщо нині кладуть свої життя наші найкращі сини та доньки, якщо ми навіть не думаємо про схід України? Перед війною упродовж багатьох років мені пощастило проводити реколекції на Харківщині. Вельми вдячний за досвід служіння від початку війни при храмі Святого Миколая Чудотворця у Харкові. Не шкодую жодної краплі крові та поту для прекрасних людей, яких там зустрів.
На сході України бачив дуже мало священників. Деякі з них – дуже жертовні, деякі –дуже виснажені, деякі – хворі. Не кожен із них готовий для служіння на цих непростих теренах.
Сьогодні, коли кожен українець має обов’язок зі зброєю в руках захищати нашу країну, я переконаний, що найкращі священники й богопосвячені особи повинні прагнути іти на схід України та завоювати його для Христа. На жаль, складається враження, що священники ховаються за колоратками та вже з семінарійної каплиці мріють лише про парохії на Галичині. Місійного духу не виховують у сім’ях, монастирях та семінаріях, хоча більшість наших владик є синами місійного Згромадження Отців Редемптористів.
Ми з жахом і бурхливо реагуємо на рекламу у крамниці Bad boy, на відеоролик Христини Соловій та навчання Ватикану про благословення, хоча знаємо слова Христа про Церкву, що «пекельні ворота її не подолають» (Мт. 16, 18). Жах у наших серцях свідчить не про глибину нашої віри, а про те, що пекельні ворота наших страхів сьогодні нас долають. Нам вельми бракує глибокої зустрічі з Христом у Різдві. Нам варто боятися не сходу України, а нашої поверхової духовності, у центрі якої нема особистої зустрічі з Христом. Духовність, яка обмежена естетикою та етикою, є плиткою та цілковито безплідною. Нешукання зустрічі з Христом провадить до спустошення спершу сердець, а згодом і наших великих храмів. Господь насамперед кличе нас більше Його пізнати, а відтак будувати красиві храми. Митрополит Йосиф Сліпий заповідав, що майбутнє нашої Церкви залежить від трьох складових: екуменізму, праці з молоддю та глибокої духовності кожної вірянки та кожного вірянина, духовенства та монашества.
«Великого бажайте» – так навчав наш великий пастир, митрополит Йосиф Сліпий. Наполегливо мрію про великий реколекційний дім у Старому Салтові, що на правому березі Печенізького водосховища, поблизу Харкова. Мрію про те, щоб уся Україна, на чолі з нашими владиками, пройшла через Ігнатіянські Духовні вправи (реколекції) та відродилася з води і з духа для майбутніх поколінь! (Йо. 3, 5)
Дорогі у Христі брати та сестри! Дорогі друзі!
Щиро бажаю вам Різдва, яке дуже непокоїть та спонукає до місії більше пізнати Христа та прославляти Його за великі діла насамперед в нас самих (mission ad intra)! Бажаю усім нам відваги проповідувати, а також сили та безкорисливої любові до наших ближніх (missio ad extra), щоб ми змогли разом зі святим Павлом сказати, що не я вже живу, а у мені живе Христос, люблю, служу, слухаю і чую не я … (Гал. 2, 19–20)
Сьогодні, коли багато українців помирають за нашу свободу, Господь, наша Надія, народжується для нас, щоб ми могли жити, Його шукати, знаходити в усьому та, попри все, Його прославляти, бо Він добрий і милість Його вічна (Пс. 136).
Христос рождається в Україні!
Славімо Христа!
Отець Mykhailo Stanchyshyn SJ
