ДіяТи. Як відбудувати особисту цінність: як гідність жінки впливає на сімʼю. Наталія Заставецька

Читай також

  • Запрошуємо сім’ї та молодь від 18 років на Форум Любов.RRO
  • «Мамо, дякую за дар життя! Дякую, що навчила вірити в Бога», — Блаженніший Святослав у вітанні з нагоди Дня матері
  • У чому символізм Лазаревої суботи та неділі Входу Господнього у Єрусалим
        • ДіяТи. Як відбудувати особисту цінність: як гідність жінки впливає на сімʼю. Наталія Заставецька

          ДіяТи хаб серед багатьох проєктів, спрямованих на підтримку і розвиток провадив курс про духовність та психологію. Цей проєкт спрямований на людей, які:

          – хочуть спробувати свій шлях у терапії, але не нічого не знають про методи у психології, тематики, з якими можна звертатися до психолога

          – хочуть знайти практики із самодопомоги від провідних спеціалістів

          – хочуть проаналізувати себе та зрозуміти, як можна собі зарадити без нагального втручання психолога

          – для людей, яких цікавить духовний розвиток та глибше пізнання цієї теми

          – для батьків, або для тих, хто планує батьківство чи опікунство

          – хто планує змінювати професію, або лише починає свій шлях у пошуку роботи.

          Серед перших тем, які обговорили, був на тему «Як відбудувати особисту цінність: як гідність жінки впливає на сімʼю». Її розкрила Наталія Заставецька — громадська діячка, інфлюенсерка, мама чотирьох дітей, креативниця і кандидатка історичних наук.

          У ці лекції ми поговоримо, чому гідність і самооцінка важливі для України, чому і як радянський союз знищував самооцінку українців, і з якою емоційною психологічної спадщиною ми прийшли в незалежність, та чому так важливо виграти війну у власній голові.

          Щоб розібратися у цій темі, лекторка запропонувала з’ясувати два поняття: що таке самооцінка і що це за субстанція — радянський союз.

          Самооцінка — це не те що є людина і не те що про неї думають інші люди, а це те що людина думає сама про себе. І це завжди суб’єктивно. Коли людина у неї абсолютно нульові знання про себе і про все навколо. Ці знання, які згодом стають її установками і формують її самооцінку, дитина одержує з трьох основних джерел, які є основними трансляторами і тими, хто формує самооцінку людини.

          Перше, це те, що про дитину говорять її батьки і як вони до неї ставляться.

          Друге, це те, як батьки себе поводять. І якщо є суперечність між тим, що батьки кажуть і що вони транслюють, то дитина обов’язково буде брати приклад із батьків. Наприклад, якщо мама каже доньці — «твоє тіло — прекрасно і ти — прекрасне», а сама сидить на жорсткій дієті, забороняючи собі їжу, ненавидить себе і постійно наголошує на тому, що у неї зайвих півтора кілограма, то мамині слова для дитини і її самооцінки не матимуть ніякого значення.

          Третє джерело, звідки формується самооцінка дитини, це зовнішній світ і те, що зовнішній світ транслює дитині про неї саму.

          Здорова самооцінка є запорукою розвитку здорової особистості, яка абсолютно проактивна, бере на себе відповідальність за власне життя і  формує здорове суспільство. Коли в людини нездорова самооцінка — занижена чи завищена — ця людина залишається емоційно нестабільною і постійно залежною від зовнішньої думки. Ця людина, наче сліпець і не може рухатися в просторі без поводиря. Такою людиною дуже легко управляти.

          Амбіції такого поводиря для українців свого часу проявив радянський союз. Штучне силове утворення, яке мало на меті об’єднати величезну територію і величезну кількість народностей, не просто об’єднати а об’єднати єдиною ідеєю і для того, щоб це утворення абсолютно неприродне не розпадалися, були прописана доктрина стирання національних відмінностей. Найтонше, найглибше і найжорстокіше торкнулася українців. Завантаження так званого нового програмного забезпечення для українців передбачало найперше витерти попередні файли— знищити історичну пам’ять, культурну самобутність і будь-які зв’язки нашого народу з попередніми поколіннями.

          Для сильної вольової нації зробити це було неможливо без зниження самооцінки, а відтак знищення духу свободи українців.

          Серед цих способів можна виокремити три періоди: період кривавого терору, період тихого терору і так званий терор з профілактичною метою або лікувальний терор 80-х років. Радянський союз вибудовував стосунки з українцями, як агресор і жертва. Тільки українці не були жертвою. А для того, щоб вони нею, мали пройти сім кіл пекла і відчути на собі настільки сильний біль, щоб перестати опиратися.

          Періодом кривавого терору умовно можна назвати період Голодомору і період повоєнної страти всіх інакодумців, який не просто був позначений фізичним, а й емоційним болем, коли на очах у батьків катували їхніх дітей, коли на очах у матерів терзали тіла їхніх синів, коли вагітних жінок привселюдно страчували, б’ючи у живіт.

          І ця пам’ять на рівні дотику, крім тих людей які її проживали прописувалася файлами в тих людей, які її бачили. Коли людей вивозили на Сибір, то особливістю цього процесу була не просто фізичне переселення з одного місця в інше, перенесення людей зі сприятливих умов і клімату, в абсолютно несприятливий і на той момент непридатний для життя, але ще й практичний тиск через фізичний холод, голод і смерть дітей у цих умов на очах їхніх батьків. Їм навіть не дозволяли поховати дітей — тіла просто викидали з вагонів. Як наслідок, покоління, яке на собі фізично відчувало біль і покоління, яке бачило цю кров і цю жорстокість на власні очі, перетворилося у покоління сильно заляканої жертви.

          Це покоління в наступному етапі, який можна назвати умовно — тихим терором, проживало всі ті самі емоції, але з відчуттями постійної тривожності. Фактично уже нікого не виселяли, але люди чудово пам’ятали, що стається з тими, хто себе поводить не так, як диктує суспільство.

          Період умовно тихого терору наступив після 60-х. Вже було менше крові, болю, але значно більше страху. Покоління, яке ще картинками пам’ятало крики дітей, голод, тіла і усі ці смерті, жило в очікуванні, що от-от щось станеться. І ця свідомість досягла масового психозу. Емоційність спогадів була настільки сильною, що матері передавали ці спогади своїм дітям. До прикладу, коли почалося велике вторгнення і ми переїхали в село з дітками, наша бабуся почала закривати вікна темними простирадлами. Вона розповідала історію дітям, як робила це зі своєю мамою під час Другої світової війни. Але справа в тому, що бабуся, народжена у 1944 році, не могла бути свідком тих подій і закривати зі своєю мамою вікно. Та її спогади є настільки справжній і настільки для неї реальні, що вона сама не може зрозуміти і прийняти той факт, що вони не її. Щоб не зійти з глузду, психіка почала вибудовувати паралельно реальність і вірити усьому, що казала партія. Це, начебто людину поміщали в кулю, начинену голками і ця куля постійно стискалася. Людині залишали єдиний отвір — вузеньку трубочку і звідти світило соціалістичне майбутнє.

          Так чи інакше людина ставала пластиліном у руках партії і була змушена для того, щоб вижити в тих обставинах, пролазити крізь цю вузьку трубочку, на виході, стававши радянською.

          Десь приблизно наприкінці 70-х — на початку 80-х умовно можемо зазначити початок періоду терору. З метою профілактики або так званого оздоровчого терору, на той момент вже було народжене покоління радянських людей із такою самою нездоровою самооцінкою, у тій самій тривожності, але вже з більшим розумінням цінності партії, оскільки психіка пристосувалася до життя в такій ситуації. Більше того, ті окремі емоційні прояви, які були, перекривалися ідеєю протистояння капіталістичному світові, тобто те, що радянський союз закрився залізною завісою і, начебто, захищав зокрема і українці від шкідливого згубного хижого впливу Європи, на той момент усіх інакомислячих, або тих людей, які якимось дивом виживали у ситуації і ще проявляли свій дух і волю, лікували у психіатричних лікарнях препаратами, які перетворювали їх на овочі. Разом із тим формували настільки стійке відторгнення системи лікування всіх психологічних проблем, що в принципі підняти самооцінку чи закрити якісь установки, чи вилікувати хворобливі стани, людина апріорі не могла.

          Радянський союз створив своєрідну матрицю з приблизно однаковими людьми, які жили приблизно однаковим життям, у приблизно однакових будинках, одягались у приблизно однаковий одяг і мали визначений наперед алгоритм поведінки. З того часу з’явились поняття — «механічний громадянин» — людина, яка виконує свою роботу добре і не проявляє жодної ініціативи. Іншими словами — це своєрідна роботоподібна людина — ідеальний зразок радянської людини, яка жила в абсолютно прогнозованому світі: народжувалася, йшла в садочок, у школу, закінчувала ВУЗ після — на роботу; в неї передбачена була пенсія і смерть… Це був своєрідний конвеєр радянських людей і їм так підходило, бо їх переконали, що тільки в такий спосіб у неї немає жодних проблем, бо їх вирішувала партія. Їй не треба думати, не треба хвилюватись про те, що буде далі. Цей стандартизований відбір відбувався вже на етапі школи, які були розраховані на середніх учнів. Якщо вирішував дбати, то переходив у категорію ізгоїв, непотрібних суспільству. На них завжди можна було показати пальцем.

          Якщо ти був надто розумним, це теж була доволі небезпечна категорія, тому що для цих розумних людей потім був вибір, не як у матриці з двох таблеток — або ти переходиш на сторону зла і своїм розумом, своїми знаннями і своїм талантом, допомагаєш партії управляти всіма решта, або ти відмовляєшся бути знаряддям вбивства своїх же ж людей, знаряддям контролю цих людей і разом з тим потрапляєш в категорію тих, кого лікують силоміць у психлікарнях.

          Покоління, яке народилося вже в радянському союзі, було абсолютно вакуумним. Це, якби вовка вирощувати в зоопарку, який точно не здасть собі ради у лісі.

          Серед найбільш травматичних чинників, які дуже сильно понижували самооцінку і впливали на відчуття людини, можна виокремити цілу низку. Найперше, яслі, коли малесеньку дитину мама змушена була віддати. Ці діти кричали, та до них ніхто не дивився, бо в радянському союзі була система, коли крик був позитивним явищем: дитина розвивала легені і так її можна було виховати (впевнено говорила радянська ідеологія). У момент, коли дитина найбільше потребувала опіки, опори і відчуття захисту, була його позбавлена. Разом із тим мама, яка емоційно теж потребувала зв’язку з дитиною, жила і працювала з відчуттям, що вона — погана мама. Цей комплекс ми простежуємо і сьогодні, не знаючи, звідки він бере коріння.

          Школа, яка навішувала ярлики. Або двієчник і ти ставав абсолютно нікому не потрібним. Двієчниками лякали дітей, двієчників перевиховували, двієчників таврували як людей, які не мали світлого соціалістичного майбутнього. Або відмінник — нове тавро, яке передбачало постійне змагання і постійне порівняння себе з іншими. Коли ти заходив у матрицю відмінника, то змушений був бігти, як білка в колесі, з відчуттям постійної тривоги недотягування, недовпорядковуваності і потребою схвалення, потребою оцінки. потребою бути кимось визнаним.

          Далі — університет, де обирав професію на все життя. Якщо раптом помилявся з вибором і потім не міг себе реалізувати в житті, то міг ставити на собі хрест. Система не передбачала іншої освіти. А якщо ти її здійснював, то теж випадав із тих критеріїв, які системи ставила для суспільства.

          Далі — робота. Система забезпечувала роботу, але не роботою для людини, а роботою для системи. Інколи людей відправляли в дуже далекі краї, інколи, не зважаючи на те, де була сім’я і що хотіла людина в майбутньому, і, зрештою, ніхто її не питав. Якщо у тебе було держзамовлення, ти був зобов’язаний відпрацювати за цим держзамовленням, а відтак твоя думка як така, взагалі втрачалась значення. Будь-яка твоя ініціатива в подальшому мала перспективу стати для тебе покарання, бо якщо ти щось генерував, то мав це реалізувати ідеально. А якщо ти просто щось згенерував, ти одразу ж ставав помітним для тих людей, які фільтрували на предмет тих, хто міг би встановити суспільство загрозу.

          Саме завдяки механізмам захисту, серед яких витіснення проекції, раціоналізація, в українців з’явилися психоемоційні установки, які ми досі носимо в своїх головах . Серед них одна з найскладніших і, на жаль, найважчих для сьогоднішнього суспільства, це установка — я не винна. Коли сьогодні людині треба жити у світі можливостей і брати за своє життя відповідальність на себе, у наших головах відповідальність витягує спогад покарання, тому що відповідальність дорівнює ініціативність, а отже це може привести до покарання — дуже страшне, болюче, жорстоке… І це пам’ятає покоління моїх предків, а відтак мені легше не брати відповідальність відмовлятися від відповідальності за власне життя — головне, щоб я залишалась невинна.

          Одним із наслідків цієї установки є скерування вини на когось іншого. Так  ми намагаємося себе захистити. Проявляється це в тотальній критиці всіх і всюди, вишукування наших недоліків, постійне самокопання і в собі, і в інших.

          Що робила людина на пенсії? Жила. Так говорило радянське суспільство. Але фактично дуже мало віку, тому що в подальшому радянське суспільство не передбачало нічого для цієї людини, попри те, що наша пам’ять, пам’ять наших бабусів, зберігає за собою щось тепле і світле, яке є нічим іншим, ніж системою заміщення її спогадів на ті, які вона би хотіла в своїй голові залишати.

          Саме в період радянської системи з’явилось таке дивне поняття як «статусність». І це не про люкс-сумки і не про люкс-авто, а про те, що якщо ти розмовляв російською мовою і був у місті, то мав перспективне майбутнє — переходив із касти нікчемних селян у касту тих людей, якими хотіли стати усі. Саме тому українська мова, українська історія і село, як основа українського суспільства, стали небажаними, не статусними.

          Серед багатьох установок деякі не мають абсолютно ніякої раціональності, але вони дуже добре вписуються в систему координат наших бабусів, а відтак для нас все одно є релевантними. Серед них, наприклад, «мовчи, не показуйся, не роби нічого зайвого; краще менше, але тихіше» і всі інші речі, пов’язані з проявленням людини, тому що в радянський час проявлена людина могла бути втраченою і не тільки вона але й ті люди, які були до неї дотичні. Проявлена людина в радянський час була загрозою в системі.

          Сьогодні чимало фахівців, які ведуть дослідження на стику психології і історії схиляються до думки, що якби росія почала повномасштабний вторгнення раніше, у неї було би рази більше шансів перемогти, бо не зміцніли ще покоління, позбавлені радянських установок. Втім сталося, що сталось і зброю в руки взяли люди, які мали найдовший відтинок від контакту з радянськими установками до сьогодення. Щоправда, Мойсей водив народ Ізраїля цілих 40 років, щоб вимерло покоління рабів. Україна стільки не мала часу, але поміж тим психологічне сприйняття того, що ми маємо сьогодні, очевидно змінилося і дуже яскраво воно проявляється у відповідній творчості. До прикладу, в піснях, якщо ми проаналізуємо повстанську пісню «Лента за лентою», то дуже чітко бачимо велику страшну безлику масу, яка напала на Україну і єдиного повстанця, який протистоїть цій масі. Він б’ється відчайдушно, дуже віддано, та оскільки він один, то за замовчуванням, розуміємо, що шансів у нього перемогти немає і навіть коли до кулемета стала інша людина.

          Втім спочатку березня в народній творчості з’явились абсолютно інші пісні. Це абсолютно іншими установками. Ми заговорили про силу і міць, про українську лють і дуже зневажливо підсвічували те, що нам протистояло. Однозначно, такі речі вже свідчать про те, що свідомість українців сильно змінюється. Та нам потрібно ще дуже багато праці, дуже багато розуміння, з чим ми працюємо і дуже багато сили волі, щоб все-таки перемогти це у своїй голові. Ми зможемо!

          Підготувала Наталія ПАВЛИШИН

           

          Читай також

        • Запрошуємо сім’ї та молодь від 18 років на Форум Любов.RRO
        • «Мамо, дякую за дар життя! Дякую, що навчила вірити в Бога», — Блаженніший Святослав у вітанні з нагоди Дня матері
        • У чому символізм Лазаревої суботи та неділі Входу Господнього у Єрусалим
          • Оціни

            How useful was this post?

            Click on a star to rate it!

            Average rating 0 / 5. Vote count: 0

            No votes so far! Be the first to rate this post.

               

              Про автора

              Журналіст "ДивенСвіт"