— Ти відчуваєш цю тишу? Якась вона інша сьогодні… зовсім не така, як завжди.
— Ага, немов ніч перед бурею. Але й ніч любові… Тієї справжньої, що не зупиняється перед зрадою.
— Ти про той вечір? Коли вони ще нічого не розуміли?
— Так. Коли вони ще сперечались, хто з них головніший, а Він уже зав’язував фартух.
— Бог — з фартухом?
— Так. Не в золотих ризах, не на святковому престолі. На колінах, з мискою в руках. Перед кожним — навіть перед тим, хто вийде в ніч, щоб Його продати.
— І все одно вмив ноги.
— Бо любов не обирає, хто її “вартий”. Вона просто любить…
— І ця вечеря… Це вже не був просто Песах. Це вже було щось нове.
— Це був Заповіт. Новий. Не на папері, а в хлібі. Вино — замість чорнила. Заповіт Любові. До кінця.
— Я дивуюсь, як Він не втік. Знаючи все.
— Думаю, що Любов, якщо справжня, то вона не тікає. Вона ламає хліб. Дає себе.
— І церква почалась не з трону, не з сили…
— З жесту. З миття брудних ніг. З фартуха.
— А ми часто хочемо тримати дистанцію, бути “гідними”, виглядати святими…
— А Він схилився. І зробився слугою. Тоді, коли Його ще навіть не зрозуміли.
— Великий четвер… Не тому, що урочистий. А тому, що малий Бог зробився ще меншим — заради найбільшої любові.
— І ми мали би робити те саме. Схилятись. Служити. Любити. Навіть тоді, коли знаємо, що нам не віддячать.
— Особливо тоді.
17.04.2025
арт проект: Salt and Gold
