— Знаєш, я втомився. Все життя намагаюсь бути правильним. Не шуміти. Не плакати. Не злитися. Посміхатись, коли болить. І що? Я взагалі не знаю, хто я…— Бо тебе вчили бути зручним, а не справжнім. З дитинства ти засвоїв, що любов — це нагорода за тишу, слухняність, відповідність. Але це не любов. Це контракт.— А що, я мав би кричати? Злитися? Казати, що мені погано? Людям і так важко, вони не винні…— Це старий страх. Що…

— Ти кажеш: “Велика Субота”. А для мене — це просто ще один день, коли Бог мовчить. І мовчить так довго, що хочеться кричати Йому в обличчя: де ж Ти був? — … — Де Ти був, коли помирали ті, кого я любив? Де Ти був, коли я молився і залишався сам? Коли тиша в моєму серці ставала важча за будь-який крик? — Розумію. Але я не хочу дати тобі легку відповідь. Я навіть не…

– Ти думаєш, Юді могло бути прощено? – Думаю, так. Бо якщо Божа любов справді безмежна, то й прощення не має меж. Навіть для нього. – Але ж він зрадив самого Христа! Це вже не просто помилка. Це – зрада близькості, довіри, самої істини. – І все ж, чи не в тому й суть Євангелія? Що навіть у найтемнішій зраді ще залишається можливість повернутися? Поглянь на Петра — тричі зрікся, але його обійняла благодать. –…

— Дивися, як вони граються. Цілими годинами — і ніби часу не існує. — Діти вміють бути повністю в моменті. Коли граються — то по-справжньому, без “але”, без напівсерйозності. — Я іноді заздрю їм. Ми, дорослі, ніби втратили цю здатність — бути всім серцем у чомусь. — Знаєш, Ісус казав: “Якщо не станете як діти…” — …то не увійдете в Царство. Так, я пам’ятаю. Але хіба це не про дитинність? Про наївність? — Ні. Не…