Лист дорослого сина до батьків: "Ніколи не дізнаєтесь, скільки я витрачаю на психолога"

Це важлива пересторога для усіх батьків

Автор фейсбучного блогу Blog Ojciec пише: "Сьогодні отримав листа, якого за згодою автора, хочу зацитувати"

"Привіт, Отче!

Я - Людина, Яка не Вийшла в Люди і хочу сказати "дякую" від усіх дітей, які завдяки Тобі не стали мною.

Читаю блог уже, власне, декілька років, хоча мене нічого не пов'язує з батьківством - просто боюсь скривдити людей, з якими матиму відносини. Читаю, бо з кожним дописом більшає у мені переконання: те, чого зазнав як дитина не є нормальним і не може називатися нормальним взагалі, навіть якщо його намагаються за таке видати.

Мої батьки ніколи не застосовували насильства у "законному" визначенні. Моя дисципліна була протилежною до дисципліни неповнолітніх, тому кожен ляпас або усне покарання не було нічим серйозним. Ременем мені вдалось дістати декілька разів (ременем м'яким і без пряжки, чим до сьогодні хвастаються мої батьки), і як дитині дуже чемній мені робили лише зауваження.

Тоді ніхто не думав про те, що ті зауваження, викричані мені в лице на відстані декількох сантиметрів, що ляпаси в доброму намірі (щоби дитина не гризла собі нігтів до крові від стресу) стали причиною страху перед кожним втручанням батьків, а мій щодень став брехнею у майже кожній сфері життя.

Багато людей ( у тому числі й мої батьки) вважають, що надмірна дисципліна є чудовим вибором, а плач не був моїм способом шантажувати емоційно. Ніколи не був. Був лише вираженням лише безмежної паніки, якої ніяк не вдалось уникати.

Мої батьки ніколи не дізнаються, що в дорослому віці я змушений вчитися їх шанувати, а не боятися. Ніколи не дізнаються, що вихід з дому не був "полишенням сімейного гніздечка", але втечею від накидання на мене їхніх проблем. Не дізнаються, скільки грошей витрачаю на психолога і як складно мені будувати стосунки з іншими людьми. Не знатимуть також, чому не приїздитиму до них навіть тоді, коли застане їх старість, але знаю, що нарікатимуть на своїх дітей та внуків, які ніколи їх не провідують.

Дорогий Отче, дякую. Не лише за те, що можливо врятуєш хоч одну дитину від того, щоби не стала "Людиною, яка не вийшла в люди", але й може врятуєш батьків від самотньої старості. Шкода, що про це ніхто не думає, але це такий же наслідок, як і три удари за принесені зі школи трійки.