«Заговори, і я тебе побачу»: глибока розмова про голос України у світі на Ювілеї Молоді в Римі

У серці Рима, у стінах Патріаршої прокатедри Святої Софії, відбулася знакова подія в рамках Ювілею Молоді. Ця святиня, збудована понад 60 років тому Патріархом Йосифом Сліпим, стала місцем зустрічі для дискусії «Заговори і я тебе побачу: як комунікувати про себе світові».

Модераторкою панелі виступила Ірина Іванкович — докторка соціолінгвістики, перекладачка, викладачка у Польщі й США, лідерка Релігійного Товариства українців католиків «Свята Софія» США, засновниця ініціатив, що перетворюють пам’ять на дію. Пані Ірина будує простори зустрічі — між Україною і діаспорою, духовною спадщиною і сучасністю, англомовним світом і глибиною української традиції., яка окреслила головний лейтмотив зустрічі: «Ми прибуваємо сюди з різних куточків не тільки України, але й світу. І світ повинен нас почути». До розмови запросили двох потужних спікеркок, які формують образ України на різних фронтах — Марію Лип'яцьку, голову організації Brand Ukraine та Юлію Сливку — видавчиню, філологиню, блогерку та авторку книг.

Що означає бути українцем: між смертельною небезпекою та великою місією

Дискусія відкрилася екзистенційним питанням про сутність української ідентичності в часи війни.

Юлія Сливка розпочала з тези Володимира Винниченка про те, що бути українцем — це постійно доводити право на своє існування.

— Бути українцем сьогодні означає бути під прицілом Росії — так само, як були під прицілом Росії усі українці до нас. Росія не стала такою в один день, вони не збожеволіли раптово. Вони були такими завжди, — наголосила Юлія.

Спікерка поділилася щемливою родинною історією про свого діда, воїна УПА, для якого українство було смертельно небезпечним вибором:

— Мій дід був двічі засуджений до розстрілу. Одного разу його врятував німець, який мав виконати вирок, але сказав, що стрілятиме вище голови. Дід не знав, чи це глузування перед смертю. Та німець справді вистрілив вище. Дід упав, прикинувся мертвим, а потім утік. Так той німець врятував не тільки мого діда — він врятував увесь мій рід. І мене також.

Юлія провела паралель зі сьогоденням, згадавши вбивство Ірини Фаріон, і підкреслила, що бути українцем — це не боятися бути собою навіть під загрозою смерті. Інфлюенсерка порівняла сучасних українців із воїнами УПА, які знали, що їхня боротьба може бути утопічною, але вірили, що стануть добривом для наступних поколінь, на якому колись проросте незалежна Україна.

Також наголосила на чинниках, які визначають українськість :

— Бути українцем також означає не зневірюватися. Бо зневіра — це великий гріх. Якщо ми зневірились, отже, ми програли. Бути українцем означає донатити на військо, бо так ми інвестуємо в перемогу і в те, щоб замість покровського напрямку не виник львівський і тернопільський. Бути українцем означає говорити українською. А бути українцем за кордоном означає подвійну відповідальність. Бо ти мусиш бути апостолом України, мусиш проповідувати її у світі, мусиш транслювати її ідею, відстоювати правду, адвокатувати її.

Марія Лип'яцька розглянула на це питання з глобальної перспективи. На її думку, світ зараз переживає кризу ідентичності та сенсів, і саме тут Україна має що запропонувати:

— Зараз бути українцем — це говорити і підсвічувати те, що дійсно цінно. Ми всі розуміємо, за що ми боремось: за нашу ідентичність, державність, незалежність. Це почесна місія, хоч і важка. І це якраз те, що Україна може дати світові, який зараз переживає кризу ідентичності, кризу сенсів. Україна залишається важливою темою, попри певний спад уваги в міжнародних медіа й соціальних мережах. 

Марія наголосила на важливості багатовимірного образу України. Хоча війна є домінантною асоціацією, світ має знати й про інші грані — про авангард, культуру, інновації.

— Наш жовто-блакитний прапор став символом свободи і боротьби за свободу у всьому світі. Я бачу в галереях Нью-Йорка, як відновлюється справедливість: повертаються українські підписи світовим митцям, яких Росія намагалася привласнити. Це наші спортсмени. Наші діячі беруть участь у міжнародних подіях — від Оскара за «20 днів у Маріуполі» до Євробачення. Це потужні інформаційні приводи, які підсвічують різні аспекти України й українськости у світі.

Окремим аспектом дискусії стала віра. Марія Лип'яцька зауважила, що християнські цінності можуть бути «м'якою силою» дипломатії: 

— Ювілей молоді, безпосередньо події в Римі, є одним із прикладів, коли ви можете через мову християнської віри будувати контакти і пояснювати Україну. Навіть сама воля, з якою ви всі сюди приїхали. Коли ми досліджували біблійний контекст, то зрозуміли, що слово «воля» — це найкращий ключик до розуміння України. Через мову віри ми можемо будувати місточки навіть з тими партнерами, з якими важко говорити мовою політики.

Український лікнеп: мова, імена та руйнування міфів

Коли мова зайшла про те, з чого починати пояснювати Україну світові, спікерки зосередилися на боротьбі з комплексом меншовартості.

— Першим і головним атрибутом українства є українська мова, бо без мови ми безликі, без’язикі, як стадо овець, без власної системи координат і цінностей, яка є в нашій мові. І коли сотні тисяч українців, людей з українськими паспортами за кордоном, продовжують говорити російською, вони демонструють себе частиною росії і, абсолютно справедливо, у світі викликають когнітивний дисонанс. Ми так багато пояснюємо світові, що Україна — не росія, що українці — не росіяни, що ми інші, що ми різні, але водночас ми продовжуємо послуговуватись їхньою мовою і добровільно демонструємо себе як їхню частину.

Науковиця підкреслила:

— Проповідуйте Україну і українську мову як основний атрибут українства за кордоном, бо це фундаментальний визначник того, хто ми є. Коли ми говоримо українською, ми звучимо як вільні люди, як реально окрема нація, а не як відросток Росії чи російський сателіт. Українська мова сьогодні — це мова сильної нації, нації, яка не припинила бути собою навіть у цих утопічних умовах Давид проти Голіафа.

Юлія Сливка також акцентувала, що без віри ця перемога, не буде можливою:

— Вважаю, що Україна у цій війні засвідчує присутність Бога. Бог в Україні. Бог з кожним нашим воїном в окопах. Бог допомагає йому стріляти, подає патрон кожному воїнові, щоби вбивати зло. Бог купує кровоспинне пораненим. Бо Бог і росія — це так само різні речі, як добро і зло. Тож Бог за нас у цьому протистоянні з дияволом, ім’я якому Росія. І, скільки б не пояснював, все одно продовжують питати: «А де Бог? Чому він не зупиняє цієї війни? Чому він дозволяє злочини Росії?» Завжди пояснюю: Бог — не золота рибка, тому не треба перекладати на Бога відповідальність за злочини росії, бо відповідальність за злочини росії лежить на самій росії, а Бог з нами. Я вірю, що так само, як Україна зараз проходить свою хресну дорогу, терпить страсті Христові, Господь для України приготував воскресіння згодом. Це незмінний сценарій. Амінь.

Також Юлія Сливка закликала до безкомпромісної «деколонізації» власних імен та назв:

— Чому українські медіа пишуть «Володимир Путін», а не «Владімір»? Ми ж не перекладаємо Майкла як Михайла. Роблячи з нього Володимира, ми тягнемо його в наш простір, нівелюємо кордон. Імена — це код нації. Німці ж не пишуть Waldemar Putin. Це про самоповагу.

Філологиня наголосила на важливості правильної транслітерації українських міст: Kyiv замість Kiev, Odesa замість Odessa, Chernihiv замість Chernigov.

Марія Лип'яцька розповіла про боротьбу з історичними міфами.

— Найголовніший міф, який ми розвінчали на Заході — про «братні народи». Та є й інші. Наприклад, міф про те, що ми «молода країна». Коли іноземці приїжджають до Києва і дізнаються, що наше місто існувало задовго до Москви, для них це стає відкриттям. Те, що є історична тяглість, те, що українська державність бере початок ще з часів Київської Русі, що держава Україна була суб’єктом європейських справ, активним і впливовим, і що ми боролись за нашу незалежність крізь усі ці століття — це також дуже важливий напрям адвокації, пояснення та утвердження нашої суб’єктності.

Марія також згадала про «побутові» міфи. Для багатьох європейців стає шоком рівень української цифровізації, коли всі документи та банківські послуги доступні у смартфоні, що часто контрастує з бюрократією в їхніх країнах.

— Потрібно розповідати про Україну не лише на високому наративному рівні — про те, за що ми боремось, — а й просто про своє життя. Це формує комплексне бачення у іноземців і створює той емоційний зв’язок, який ми хочемо вибудувати. Через особисті контакти формується й поглиблюється розуміння нашої країни. Тільки так люди стають справжніми друзями та партнерами України, які підтримують нас, попри будь-які виклики на нашому шляху.

Зміна оптики після 24 лютого: від жертви до сили

Війна кардинально змінила те, як українці говорять про себе.  Юлія Сливка зізналася, що змінила свою риторику щодо мови:

— Раніше я розповідала про українську мову як про жертву — про заборони, валуєвські циркуляри, намагалася викликати жалість. Тепер я заборонила собі це. Позиція жертви — це колоніальне мислення. Сьогодні я говорю про українську як про мову сильної нації, яка вистояла. Я більше не кажу, що українською треба говорити, бо вона красива. Хоча це, беззаперечно. Та говорити нею треба бо вона — наша, моя. Я завжди порівнюю це з тим, як ніхто не шукає причин любити свою маму. Ми любимо не тому, що вона красива, а тому, що вона наша. І навіть якби вона не перемагала на конкурсах краси, ми б любили її так само.

Науковиця додала: 

— Я зрозуміла для себе, що позиція жертви — це колоніальне мислення. А позиція сили провокує дію, створює ще більше сили й бажання говорити цією мовою. Я просуваю наратив, що почати говорити українською — це означає перестати бути малоросом і повністю набути свого українства.

Марія Лип'яцька підтримала думки Юлії Сливки:

— Я виросла в російськомовній родині в Києві і змалку перемикалася між двома мовами: школа та університет — українська, робота — українська, вдома — російська. І лише 24 лютого я досить природньо перейшла повністю на українську мову. Тоді всередині мене «зійшовся пазл». Це те, чого довго бракувало для усвідомлення власної ідентичності. На власному досвіді можу підтримати Юлію: мова — це не просто важливо, це ключ до розуміння себе, до прийняття і сприйняття себе як українки, як частини української нації.

Діячка поділилася історією роботи Brand Ukraine у перший ранок повномасштабного вторгнення.

— О 6-7-й ранку 24 лютого ми побачили в Google Analytics, що світ масово гуглить: «Why Russia invaded Ukraine». Ми в шість рук писали пояснення про неоімперіалістичну політику росії, історичний контекст тощо. Ця стаття й досі залишається найбільш популярною на нашому сайті. Тоді місія змінилася миттєво: від просування бренду до донесення правди.

Зараз, за словами Марії, світ трохи втомився від новин про війну, тому фокус зміщується на глибші історії: про стійкість бізнесу, про технології, про те, чому Україна має вистояти.

— Зараз світ втомився від поганих новин. Є межа, до якої навіть дуже емпатична людина може співпереживати. Тому наша команда постійно балансує: донести, що боротьба триває, що Україні потрібні партнери і допомога, що ми самі вистояти не можемо. Ми боремось не лише за себе, а й за майбутнє континенту, додаючи багатовимірність нашій історії як країни і нації. Для нас головне — щоб Україна не залишилася в очах світу лише країною, де йде війна. Це все, що іноземці повинні знати, і нам важливо це змінювати.

Хто є голосом України у світі?

Учасниці дискусії зійшлися на думці, що кожен українець за кордоном є амбасадором.

Юлія Сливка нагадала про історичну роль діаспори:

— Українці та українська діаспора формують дуже великою мірою образ України у світі. Безперечно, це сама Україна та те, що в ній відбувається, але також її апостоли та проповідники — українці за кордоном і українська діаспора. Українська діаспора завжди відігравала ключову і чільну роль для України, навіть впливала на події всередині країни. Пригадую, Коли в Україні існувала цензура на українську мову та культуру, діаспора говорила. «Русалку Дністрову» в 1837 році друкували в Будапешті; Юрій Шевельов, Іван Багряний писали свої праці в еміграції… Українці за кордоном багато зробили, щоб Голокост і Голодомор стали видимими світу. Коли Україна мовчала, коли їй був «заклеєний рот», діаспора поширювала правду, створювала культурні осередки, видавала книги про УПА, засновувала центри українства та молодіжні організації. Сьогодні українці за кордоном мають бути голосом тих, кого вбила росія — як Вікторію Амеліну чи Володимира Вакуленка. 

Марія Лип'яцька додала прагматичний вимір, посилаючись на соціологічні дослідження:

— Додам, опираючись на наші міжнародні соціологічні дослідження, які ми проводимо час від часу в нашій організації. Вони показують, що дійсно є умовні українські інфлюенсери — люди, які українці і впливають на формування образу України у світі. Йдеться про сучасних діячів, ми не досліджували історичний контекст, але це теж цікаво. Це переважно три категорії українців. Перша — політики, найвпізнаваніший українець у світі — наш президент. Друга — спортсмени, як-от Усик, футболісти, брати Клички. Третя — представники креативних індустрій — фешн-дизайнери, які одягають голівудських зірок, або представники музичної індустрії, які беруть участь у міжнародних конкурсах, зокрема Євробаченні. Ці українці є своєрідними магнітами, через яких іноземці можуть «заходити» до України.

Марія також зазначила:

— Діаспора, особливо зараз, коли багато українців тимчасово перебувають у різних країнах світу, формує ці зв’язки, ставлення та підтримку країни навіть краще, ніж популярні спортсмени чи інші медійні особи. Саме такі поведінкові зміни, те, як ми поводимося та комунікуємо з іноземцями, як ведемо бізнес чи взаємодіємо, говорять про нас як націю і країну. Усвідомлювати це надзвичайно важливо.

«Собирати розсіяні сущі»: єдність як зброя

Завершуючи розмову, спікерки говорили про фактори єднання.

Юлія Сливка наголосила, що теза про те, ніби «мова не на часі» або «мова роз’єднує» — це продукт російської пропаганди.

— Я розповідаю про мову, бо це те, що об’єднує націю. Хоча російська пропаганда нав’язує, що мова роз’єднує націю. Росія чудово розуміє, що мова об’єднує націю. Саме тому вона так агресивно, інвазивно поширює російську мову у світі. Найуспішніший її кейс — це Білорусь. Якщо зараз запитати пересічного білоруса щось по-білоруськи, він уже не зрозуміє. Білоруська мова скоро стане мертвою. 100 років тому і зараз, росія розуміє важливість мови. Колись вона організувала голодомори, які були покликані винищити село та живу українську мову. Великі міста вже були зросійщені, а метою було знищити село. Те саме росія робить і зараз, бо розуміє, що де її мова, там буде й територія. Спочатку вони запускають мову як метастази, а потім приходять фізично. Спочатку окупують ментально мовою, об’єднують людей мовою, так сильно, що деякі українці забувають, хто вони. 

Філологиня наголосила:

— Тому українці, навіть на різних континентах, коли говорять українською, перебувають разом. Вони об’єднуються, зливаються зі своєю мовою. Я тут два дні буквально в Римі, і коли чую українську мову, я відразу шукаю своїх, знаю, що це свої люди. Мені хочеться потиснути їм руку, і виникає відчуття дому лише завдяки тому, що я почула мову. Ось як сильно об’єднує мова. Треба підтримувати одне одного, залишатися єдиними і об’єднаними, не розчаровуватись, не здаватися, триматися і вірити у нашу перемогу. Добро завжди перемагає. Це лише питання часу.

Марія Лип'яцька підсумувала: 

— Ми можемо сперечатися всередині країни — це ознака нашої демократії та волелюбства. Та перед обличчям несправедливості та ворога українці демонструють фантастичну здатність. Нам потрібно підтримувати одне одного, залишатися єдиними й об’єднаними, не розчаровуватися, не здаватися, триматися і вірити у нашу перемогу. Добро завжди перемагає — це лише питання часу.

На запитання модераторки «Як би ви закінчили речення Україна — це…» Юлія зазначила:

— Для мене Україна — це всі люди, які боролися і борються за Україну зараз, чи своїм словом, чи своєю зброєю. Для мене Україна — це мій дідо, який виборював країну сто років тому. Україна — це я, це мої діти, які взагалі не дивляться російський контент і для яких російська мова — іноземна. Хіба це не є незалежною Україною?

Марія свою відповідь окреслила так:

— Україна — це воля. Це дійсно настільки потужне й унікальне слово, концепція для України, яке пояснює її, доносить суть і об’єднує всередину. Є слова-ідеї — слова, що більші за просте значення, які не можна перекласти на іншу мову світу. Тому для мене Україна — це воля!

Говорячи про виклилки, Марія зазначила:

— Зараз найважливіший наш проєкт, який ми дуже активно розвиваємо, – це проєкт, який називається What We Are Fighting For. Він про все: про нашу боротьбу, про те, що Україна бореться не стільки за території, скільки за людей, за історію, за культуру, за майбутнє, за права людини. Ми всі прекрасно бачили жахливі звіти правозахисних організацій про те, що відбувається на окупованих територіях… Загалом зараз дуже важливо пояснювати і доносити світу, що таке мир. З приходом нового президента США і поширенням дезінформації про мир дуже спотворене розуміння цього поняття. Українці, як нація, хочуть миру як ніхто інший, бо ми кожну ніч переживаємо обстріли і втрачаємо близьких на фронті. Але мир не означає замирення чи припинення вогню. Мир має бути справедливим і довгостроковим. Справедливий мир — це мир, у якому винна сторона несе відповідальність і покарана за скоєні злочини.

Діячка також розповіла про проєкт Голоси справедливого миру, в якому звичайні українці, волонтери, медики, вчителі діляться думками про те, що для них означає справедливий мир? Ці відповіді доносять іноземним аудиторіям.

Юлія Сливка Також підкреслила, що найбільшим викликом є російська пропаганда, яка насправді присутня не тільки в Україні. 

— Агентурна мережа росії існує по всьому світу. Російська пропаганда, очевидно або приховано, підпільно, присутня по всьому світу, і це ще небезпечніше, бо відразу не зрозуміло, що це саме пропаганда. 

Ще один виклик полягає в тому, що світові події часто орієнтовані на росіян як на велику російську культуру, а не на українців. Росіян запрошують на панельні дискусії разом із українцями, садять їх поруч і не розуміють, чому це не окей. В умовах цього засилля російської пропаганди нам доводиться буквально «виривати мікрофон», бо спочатку його дають росіянинові, аби почути його виправдання, а потім нам доводиться відстоювати правду.

Третім великим викликом є те, що навіть на четвертий рік війни світ продовжує шукати так званих «хороших руських» і сподіватися на опозицію в росії, не розуміючи, що цієї опозиції фактично не існує.

Підсумовуючи дискусію, спікерки зосередили увагу на тому, як комунікувати про себе світові, щоб український голос звучав потужно і був почутий.

Марія Лип'яцька закликала розповідати історії суб’єктно, впевнено, гідно. 

— Найкраще працює сторітелінг — ділитися реальними історіями життя, говорити правду і розуміти, що це наша конкурентна перевага, наша точка диференціації перед ворогом. Ми говоримо правду, будуємо комунікації на цінностях, і це резонує. Верифікована, правдива інформація про нас — це основа будь-яких комунікацій зі світом.

І додала:

— Патріарх Йосиф Сліпий завжди повторював: «Зло вічно тривати не буде». І, згадуючи сьогодні фундатора цього святого місця, людини Титана, без якої, цілком ймовірно, нас сьогодні тут би не було, я хотіла б завершити нашу дискусію його словами, сказаними у 1975 році до зібраних українців у Римі:

«Українські народе, стань уже раз собою. Позбудься своєї вікової недуги сварів і чварів, вислуговування чужим, підлещування і пониження. Бо це ще й сьогодні трапляється в наших національних і церковних провідних кругах. Отрясися зі своїх вікових недостач. Стань на свої ноги в Україні і на поселеннях. Нехай світ здумиться перед твоєю силою, глибокою побожністю, красою і найвищою культурою. Час стати самим собою і політично, і науково, і в мистецтві, і загалом культурно. Будь монолітом і не шукай чужих богів. Своєю українською церквою, організацією, політичною зрілістю, культурою, наукою, письменством і мистецтвом ти вже визначаєш своє становище».

Юлія Сливка поділилася своїми сподіваннями, що росія впаде і розпадеться на багато дрібненьких шматочків.

— Також надіюся на самоусвідомлення тих українців, які перебувають поки що на цьому складному шляху. І я надіюся, що в Україні та для українців за кордоном колись не доведеться пояснювати аксіоматичних речей — і що Україна стане україномовною. Я працюю сьогодні на те, щоб ці часи настали для моїх онуків, так само, як мій дідо та прадід колись працювали на те, щоб я застала незалежну Україну. І я застала. Із моїми онуками теж так буде.Треба підтримувати одне одного, залишатися єдиними і об’єднаними, не розчаровуватись, не здаватися, триматися і вірити у нашу перемогу. Добро завжди перемагає. Це лише питання часу.

Підгодувала Науталія Павлишин