Дуже давно мене турбує одне питання, яке стосується нашої віри і довіри до Бога. Як священик, християнин, чоловік, батько молюся за себе та інших, коли дізнаюся про чиїсь страждання. Нехай коротенько, але молюся сам і прошу про молитву тих, кого знаю. Використовую для цього навіть соціальні мережі. Складність полягає ось в чому: як поєднати це з впевненістю в те, що Бог бачить наші потреби.
На Літургії також є кілька єктеній, серед яких є навіть «усильна». Ми молимося, висловлюємо прохання, дякуємо і перепрошуємо Господа. Якщо в це не вникати, все є нормально. Але є одне «але». Часом дуже ревна молитва у випадку терпіння свого чи іншого може бути показником як великої віри, так і великої недовіри до Бога Отця. І навпаки, часом буває так, що довіра і віра в Бога проявляються найкраще тоді, коли хтось у терпеливості серця свого приймає терпіння як те, що походить від люблячого Отця.
Дуже гарно ілюструє таку антиномію одна відома історія з життя о. Піо та сліпого хлопчика, який перебував біля нього. Кожного ранку люди бачили, як він ішов попереду о. Піо на ранкову св. Літургію, уважно її вислуховував, а опісля знову повертався у захристію.
Отець Піо бачив великий його поступ у духовному житті. Одного разу, щоб упевнитись у чесноті хлопця, він запитав його, чи хоче той прозріти. “Мати Божа мене завжди вислуховує і доносить мої молитви до свого Сина, попрошу її і ти будеш бачити”, – сказав священик до хлопця. Той мовчав. “Хочеш, чи ні?”, – вдруге запитав о. Піо. Знову мовчання. Втретє, з притиском, питає хлопчика, чи має за нього молитися, щоб прозрів. Тоді на такі настирливі питання о. Піо хлопчина відповів: “Я колись, отче, бачив. Та одного разу сталось так, що я по Божій волі осліп. Напевно Господь знає, що це краще для моєї душі. Якщо Він колись відкриє мої очі, то я буду так само Йому вдячний, як і тепер, коли я сліпий”.
Та о. Піо й далі продовжував його випробовувати: “Але ж написано, що просіть і одержите”. “Та це написано для тих, що не мають великої віри… А для тих, що у всьому довіряють Богові, нічого не треба просити, як тільки за все дякувати. Господь сам дає, що для нас найкраще”, – відповів хлопець. Отець Піо, сильно зворушений, міцно притулив малого до своїх грудей і поцілував у чоло.
Читач може назвати таку віру сліпою. Але віруючий читач може хіба подивляти таку довіру. Пишу ці рядки і раптом отримую електронною поштою повідомлення про важкі випробування, які випали на мого товариша у священстві. Хвороба дружини, а згодом і його матері зробили цей рік для нього нестерпним болем. В такі хвилини молитва дуже потрібна. Потрібна, щоб не зійти з розуму, щоб не втратити віру, віднайти надію відчути любов. Чи наша молитва є “примусом Бога до дії”? Напевно ні. Вона є тим містком, що не дає нам створити свій власний світ розпачу і ненависті. Не дозволяє ізолюватися від Того, хто дає нам все те, чого просимо для спасіння.
Часто буває так, що ми не отримуємо тієї відповіді, якої очікуємо після молитви. Я болісно переживаю такі моменти, як особисту священичу недосконалість. Коли стоїш на похороні і всі очі звернені на тебе, що кілька місяців просив Бога про здоровʼя для того, хто зараз лежить у труні, це складно. Ті, хто має на собі печать священства, мене зрозуміють. В такі моменти хочеться просто мовчати і плакати разом з родиною. Але очі, які звернені до тебе, очікують відповідей. І відповіддю є Ісус Христос, якого ми проповідуємо, «і то розп’ятого». Терпіння Богочоловіка, таємниця Хреста є такою відповіддю тоді, коли повʼязана з таємницею Воскресіння. Без Воскресіння все наше життя є глупотою. Молитва Ісуса в Гетсиманському Саду є молитвою кожного з нас у хвилини терпіння. Так як Він просив апостолів побути з Ним в хвилини болю, так і ми не біймося попросити інших розділити з нами моменти розпачу і страху. Молитва єднає нас не лише з Богом, а й тими, хто разом з нами заносить молитву до Бога. Ми є тоді Церквою. Тоді ми є спільнотою.
P.S. Помоліться за о. Миколу, оздоровлення його дружини та матері. Бог знає, про кого прошу.
Фото: mam
