Псалом 62
Боже, ти Бог мій!* Тебе шукаю пильно.
Тебе душа моя прагне,* тебе бажає тіло моє в землі сухій, спраглій і безводній.
Отак і я у святині тебе виглядаю:* побачити силу твою й твою славу.
Бо твоя милість ліпша від життя,* уста мої славитимуть тебе.
Отак буду тебе хвалити поки життя мого,* у твоїм імені здійматиму мої руки.
Душа моя насититься, немов туком та оливою,* уста мої веселим голосом хвалитимуть тебе.
Коли згадаю на моїй постелі тебе,* під час нічних чувань розмишлятиму про тебе.
Бо ти прийшов мені на допомогу,* і в тіні крил твоїх я ликуватиму.
Душа моя до тебе лине,* мене підтримує твоя правиця.
Ті ж, які чигають на мою душу,* зійдуть у безодні підземні.
Їх віддадуть мечеві на поталу,* вони шакалів здобиччю стануть.
А цар возвеселиться в Бозі, хвалитиметься кожен, хто ним клянеться,* уста бо тих, що неправду кажуть, будуть закриті.
Пс.62: “Бо ти прийшов мені на допомогу, і в тіні крил твоїх я ликуватиму”.
Чого ми найбільше потребуємо, коли нам боляче? Кожен по-різному, справді ж: хтось помовчати, хтось міцних обіймів, а хтось – бути почутим. Та точно, чого потребує кожен – знати, що є хтось, хто зможе зрозуміти і розділити наші переживання.
Дивно, та саме в такі складні моменти досить непросто знайти таких людей. Та й, зрештою, пригадайте себе в ситуаціях, коли хтось розповідає про свій біль, переживання, а ми не знаємо, як правильно відреагувати, чим зарадити. Та й чи зможемо, чи зуміємо знайти слова, такі необхідні в ці моменти? Тож воліємо помовчати, чи кинути якусь банальну фразу.
Хоча насправді навіть наша готовність слухати і почути, не радити чи розраджувати, а стати саме тими, хто зможе сказати – ти не сам чи не сама, – може стати рятівною для цієї людини.
