До Римлян послання святого апостола Павла читáння.
6. Браття, воно не так, щоб слово Боже впало марно: бо не всі ті, що від Ізраїля, ізраїльтяни; 7. і не ті, що нащадки Авраама, всі його діти; але від Ісаака назоветься твоє потомство, 8. тобто не тілесні діти – діти Божі, але діти обітниці вважаються за нащадків. 9. Слово ж обітниці таке: цієї самої пори я прийду, і буде син у Сари. 10. Ба більше: Ревека зачала від одного ложа батька нашого Ісаака; 11. коли ж вони ще не народились і нічого доброго чи злого не зробили, – щоб Бог у своїй постанові був вільний вибирати, залежно 12. не від діл, а від того, який кличе, – їй було сказано: старший молодшому буде служити. 13. Бо написано:
Якова полюбив я,
Ісава ж незлюбив.
14. Що ж скажемо, що Бог несправедливий? Зовсім ні. 15. Бо він каже Мойсеєві:
Помилую, кого хочу помилувати,
і змилосерджусь, над ким хочу змилосердитися.
16. Отже це не справа того, хто хоче, ані того, хто біжить, але Бога, що милує. 17. Письмо бо каже фараонові: якраз на те я тебе поставив, щоб на тобі показати мою силу й щоб по всій землі славилося моє ім’я. 18. Отож, кого він хоче, того милує і, кого хоче, того чинить заскорузлим.
19. Скажеш, отже, мені: чому іще він докоряє? Хто бо може противитися його волі?
Від Матея святого Євангелія читáння.
32. Сказав Господь своїм учням: Кожний, хто визнає мене перед людьми, того і я визнаю перед моїм Отцем небесним. 33. А хто мене зречеться перед людьми, того й я зречусь перед Отцем моїм небесним.
34. Не думайте, що я прийшов принести мир на землю. Не мир прийшов я принести на землю, а меч. 35. Я прийшов розлучити чоловіка від його батька, дочку від її матері і невістку від її свекрухи. 36. І ворогами чоловіка будуть його домашні.
1. Коли Ісус скінчив навчати дванадцятьох своїх учнів, пішов звідти навчати і проповідувати по їхніх містах.
___
Мт. 10, 32-36; 11, 1. «Кожний, отже, хто визнає мене перед людьми, того і я визнаю перед моїм Отцем небесним».
Кажучи правду, нам часто не дуже хочеться виявляти свою віру прилюдно, ми не раз так і кажемо, що моє християнське життя, то це приватна справа. Здебільшого хочемо жити так, щоб не мусити визнавати своєї віри, свідчити про Господа своїм життям, проповідувати Його іншим. Зі свого досвіду бачимо, що саме життя, а точніше, наш Творець, ставить нас у такі обставини, в яких, хочемо того чи ні, однак маємо виявити свою віру в Нього.
Визнавати свою віру – це жити життям християнина щодня, щохвилини, що миті. Це не обов’язково означає, як ми собі можемо уявляти, що християнина ведуть на муки, примушують зректися Христа, а він стоїть у своїй вірі навіть ціною життя. Це свідчення мучеників, яке дуже важливе для Церкви, але не всі до нього покликані.
Для більшості християн свідченням має бути не одна героїчна хвиля нашого життя, а кожна хвилина наших буднів. Ситуації, коли маємо виявити своє прощення, зауважити чиюсь потребу, виявити до когось любов, милосердя, свідчать про те, ким ми є. Саме це є визнанням нашої віри в Бога!
Владика Венедикт (Алексійчук)
