Колись в дитинстві під час катехизації одна сестра-монахиня говорила: “От уявіть собі, якби вам ваш батько сказав: ти маєш місію народитися мухою, жити з ними, знести за усіх мух дуже багато страждань і потім вони тебе вб’ють. Нічого собі місія, скажете ви…”
Цей приклад надовго зберігся у пам’яті.
Чому і справді Ісус відважився на такий шлях?
Чому Бог не знайшов ніякого іншого шляху, як бути принижений своїм же творінням?
Чому Бог так хотів відкупити, врятувати людину?
А тому що Його любов до людини є неосяжною і безмежною. Вже не пригадую, де натрапила на чудову метафору любові: вона – наче великий магніт, який не може не притягувати усі свої магнітні частинки.
Все просто: Бог є Любов, а ми – його частинки. Все життя, якщо тільки це наш вибір, ми пізнаємо Божу Любов до себе.
Навіть і особливо тоді, коли все не надто гладко.
Чому Бог так любить людину? Це питання дуже часто зринало в думках? За стільки зла, зневіри, крові, жорстокості. Бог вже давно міг би стерти людство з лиця землі. Але Він зволікає, бо любить і чекає…
Коли у моєму житті з’явилась донечка, я пізнала ту любов, якої навіть не могла собі уявити. Любов, яка не знає жодних умов та запитань. Це справді неймовірно любити когось лише тому, що той, хтось, є!
Мабуть, Бог, даючи людині дар батьківства, хотів відкрити їй особливу любов – ту, якою сповнене Його серце.
Наскільки ми, недосконалі ічасто егоцентричні, вміємо любити своїх дітей, а як же сильно може любити Бог?!
Пам’ятаймо про те, що ми важливі для Бога, який любить понад усе своїх дітей.
