Коли поверхово читати Євангеліє, то може скластися враження, що Ісус, а за Ним і Його Церква, закликає християн цілковито відмовитися від володіння майном, існувати на межі виживання, надіятися тільки на допомогу з небес. Та насправді не знайдемо слів Господа чи Його послідовників, які б говорили, що багатство саме по собі погане. Попри те, що Христос декого і спонукує роздати майно і йти за Ним (наприклад, багатого юнака (Мт. 19, 16-26), учнів (Лк. 12, 22-34)), – головно наголошує на тому, що проблема є тоді, коли людина надто до свого пожитку і його нагромадження прив’язана: коли користується ним не як засобом, а має за ціль.
Багатого чоловіка зі сьогоднішньої притчі Христос картає за те, що його позицією було: «це все тільки моє». Святий Василій Великий, коментуючи уривок Євангелія, над яким зараз роздумуємо, каже, що згаданий чоловік добре сказав лише першу частину фрази: «розберу мої стодоли» – бо надлишок благ міг би допомогти тим, хто голодує. Та він, на свій розсуд, продовжив: «більші побудую», – щоб це все зарезервувати лише собі.
Господь нагадує, що всі речі, якими володіємо, як теж і здібності, таланти, освіта є минущими. Каже, що помилкою є «збирати для себе, замість багатіти у Бога» (Лк. 12, 21) – дбати про земне, забуваючи про вічне. Під час обіду в домі фарисея Ісус застерігає його та інших гостей, щоб не закривалися в тісних середовищах, де одні від інших можуть мати якусь взаємну вигоду, однак «запрошували на обід чи вечерю» найперше тих, які не мають чим віддячити, бо за них у боргу буде сам Бог (пор. Лк. 14, 12-15). У притчі про страшний суд саме на цьому сконцентрована основна увага – чи, маючи для цього хоч якісь засоби, одні підтримали (або не підтримали) інших, які були в біді (Мт. 25, 31 – 46).
Але де є границя того, що моє, а чим маю ділитися? Це питання в нашому народі часто коментують: «скільки би людина не мала, все одно їй не вистарчатиме». Однак, звичайно, кожен сам мав би мати до цього чуття. Але, щоб скерувати людину до свідомості вдячності Богові за все чим вона володіє, ще у Старому Завіті Господь вказав на одну, мабуть найбільш дієву, практику – жертвування Йому десятої частини з усього прибутку.
Згадки про це маємо ще з часів патріархів – Авраам, відібравши у грабіжників своє майно, на знак вдячності Богові, десяту його частину віддає Мелхіседеку, якого книга Буття називає «священиком Бога Всевишнього» (Бут. 14, 18–20), а онук Авраама – Яків – втікаючи в невідомість від братової помсти, обіцяє Господу: «З усього, що даси мені, напевно дам тобі десятину» (Бут. 28, 22). За часів Мойсея це вже було обов’язком цілого ізраїльського народу: «Всяка десятина від землі, чи від засівів із поля, чи від плодів із дерева […] свята Господеві» (Лев 27, 30). А ще пізніше, через пророка Малахію, Господь картає народ, який її занедбав: «Хіба годиться людині обкрадати Бога? Ви ж мене обкрадаєте й питаєте: В чім ми тебе обікрали? – Десятинами й приносами!» (Мал. 3, 8). У Новому Завіті Ісус, докоряючи фарисеям за занедбання ними справедливості, позитивно відзначає їх скурпульозність щодо складання десятин (пор. Лк. 11, 42). З історії Київської Русі відомо, що князь Володимир Великий, ставши християнином, на десяту частину свого майна збудував у Києві церкву, яка в народі отримала навіть відповідну назву. Теж особисто знаю християн, серед яких і чимало священиків, що й у наші дні складають свої десятини на потреби парафій, хворих, убогих та на інші благородні цілі.
Важливим моментом тут є те, що Господь, встановлюючи цей закон, одночасно обіцяє і щедру відплату. Через пророка Малахію каже: «Приносьте всі десятини до комори, щоб була пожива в моїм домі, і таким робом випробуйте мене […] чи не відчиню вам загат небесних і не виллю на вас благословення понад міру? […] Усі народи щасливими вас будуть називати, бо будете країною втіхи» (Мал. 3, 10-12).
Зараз немає якихось конкретних приписів Церкви щодо практики десятини, однак кожен може собі особисто визначити на які цілі її спрямувати: чи постійно жертвувати на щось одне, чи кожного разу, відкладаючи, дивитися де найбільша потреба – а варіантів навколо є дуже багато. Пам’ятаймо також, що для Господа не має значення розмір наших можливостей – Він здатний і п’ятьма хлібами нагодувати п’ять тисяч людей (пор. Мт. 14, 13–21), але при будь-якому доброму вчинку важливою є щирість людини і любов до Нього та ближніх, які спонукають ту чи іншу пожертву складати.
свящ. Олег Овсяник
