Бог вже тут, на землі, покликаним до Свого Царства дозволяє засмакувати його солодкість. Дає відчути, що воно є між нами (пор. Лк 17,21), в нашому серці, а в майбутньому віці досягне своєї повноти. Не одна віруюча людина і не один раз переживала стан єднання і сопричастя з Богом, безконечного пережиття Його присутності “усім своїм буттям і здібностями, чуттєвими і духовними, розумовими і вольовими” (о. Батіста Мондін).
Та чи тільки віруюча… Траплялися випадки, що хтось уперше потрапляв до храму, не вміючи як слід молитись, і переживав цей потужний містичний досвід, який змінював усе його життя. Він услід за апостолом Петром на горі Переображення усім своїм єством вигукує: “Добре мені тут бути!” і прагне встановити в цьому місці намет, аби затриматись якомога довше (пор. Мт 17,4). Він розуміє, хай і віддалено, відчуття апостола Павла, який “був узятий у рай і чув слова несказанні, яких годі людині вимовити” (2 Кр 12,4).
Психологи називають таке відчуття екстазом, що в дослівному перекладі з грецької означає “виходити поза себе самого”. Як характерні його риси вони виділяють підвищену емоційність, надзвичайну радість, відокремленість від зовнішнього світу і заглиблення в пережиття релігійного змісту, відчутне та усвідомлене єднання з Богом аж до повного самозабуття.
Якщо, пізнаючи Бога з книг, ми звертаємось до понять, які опрацьовує наш розум, то під час екстазу “поняття є мовчазними і приспаними, як апостоли на Оливній горі” (Жак Марітен). В такі миті, як пише у своєму вірші св. Йоан від Хреста, що й сам неодноразово переживав містичний досвід, “зусилля дум – як кпини”. Вони відходять на задній план, даючи першість любові. Людина перебуває в “незнанні, що осіня, що вище всякого знання” (св. Йоан від Хреста).
Екстаз не залежить від нашої волі. Побожне чеснотливе життя можуть стати лише умовами, але не гарантією пережиття чогось подібного. Містичне пізнання завжди має надприродне походження і відбувається в ті миті, коли Бог Сам дарується людині (о. Батіста Мондін).
Воно в жодному разі не повинно бути ціллю. Бо іноді, женучись за “гострими” духовними відчуттями, можна відійти від Церкви і пристати до сект та рухів, які практикують масовий екстаз на богослужіннях. Відбувається щось схоже на ефект від наркотиків. Хвилинна радість від такої “харизми”, яку людина силою вириває в Бога, не чекаючи Його благословення, обертається духовною пусткою, душевними зраненнями та викривленим сприйняттям Всевишнього. Він в такому разі виступає як засіб тимчасового сумнівного задоволення. Церква перетворюється на ворога, адже слідує за волею Свого Небесного Нареченого і не забезпечує екстазу в будь-який зручний для вірного час. Вона пам’ятає, що духовні дари, в тому числі й містичні переживання, Святий Дух “розподілює кожному, як ВІН хоче” (1 Кр 12,11).
Вона пам’ятає, що до Бога повинні бути спрямовані усе людське серце, уся душа, уся думка (пор. Мт 22,37). А екстаз є немовби цукеркою, якою люблячий Батько заохочує дитину до добрих діл. Цим відчуттям, яке Бог дарує тим і тоді, коли Сам вважає за доцільне, Він підбадьорює, стимулює до духовного поступу, привідкриваючи таємничу завісу перед тим, “чого око не бачило й вухо не чуло, що на думку людині не спало” (1 Кр 2,9). І осягнути це можуть ті, які люблять Бога по-справжньому, безкорисливо, безумовно.
