Серце, яке дозволило Богові себе діткнутися, ніколи не буде таким, як раніше. Від Божественного дотику відступають лінь, оспалість, знеохота, боязнь… І навіть якщо ми не одразу помічаємо зникнення наших вад, будьмо певні: якщо живемо з Богом, то з часом вони щезнуть, як дим щезає, і розтануть, як віск від вогню (пор. Пс 68(67),3). У цьому можна переконатися, якщо оглянутися в минуле на досить довгий проміжок часу, – кількох років достатньо, аби у нашій душі за умов практикуючого християнського життя відбулися відчутні зрушення.
Наші немочі відступають, і з’являється бадьорість – необхідна ознака того, що людина живе. Як ми називаємо духовно мертвим того, хто зневірився, хто нічого не хоче, постійно нарікає, зациклився на собі і у всьому бачить негатив, так живою можна назвати людину з протилежною поставою, яка бачить справжній сенс життя (а він – у Бозі), вірить, надіється, любить, і ці чесноти виявляє назовні добрими ділами.
«Бадьорися, сину, твої гріхи відпускаються» (Мт 9,2), – повертає Ісус розслабленого до повноцінного духовного і фізичного життя. Так само і до кровоточивої каже: «Бадьорися, дочко! Віра твоя спасла тебе» (Мт 9,22). Після чого для обох зцілених настає переміна життя. Тож не годиться тепер знову повертатися до немочі, якою б вона не була. Знеможена гарячкою, Петрова теща, як тільки отримала з Ісусових рук звільнення від своєї хвороби, одразу ж почала услуговувати Йому та учням. Божа благодать, діткнувшись до неї, подарувала їй бадьорість, подарувала їй життя.
А в бадьорому стані дуже багато доброго можна зробити. Тільки б не упасти в протилежну до розслабленості крайність, коли людина метушиться, хапається за безліч справ одночасно, гадаючи, що сама може довести їх всіх до ладу. Це вже, виходить, не бадьорість, а певний нервовий розлад. Бо, розпорошуючись на кілька справ одночасно, годі сподіватися на успіх хоча б у одній з них. А звідси випливають роздратування, смуток, знеохота, і все та ж духовна розслабленість, від якої ми гадали сховатися за своєю надмірною заклопотаністю.
Таке служіння Богові не миле. І не для такого Він дає людині бадьорість як рушійну силу для повноцінного діяльного життя на користь інших. Вона має сенс лише тоді, коли бере свій початок у Бозі і направлена до Нього. В протилежному випадку така активність хоч і може приносити плоди, але лише до певного часу. Їй властиво швидко вичерпуватись, і, якщо нічим цю пустку, яка на її місці утворюється, заповнити, ризикуємо впасти у безвихідь.
Звісно, перебуваючи в тілі, ми постійно бадьорими бути не можемо. Тільки «Господь – Бог вічний, творець кінців землі: Він не втомлюється, не знемагається» (Іс 40,28). Ми ж втомлюємось, піддаємося поганому настрою, пристрастям, які нас пригнітають… Але головне, що знаємо, звідки черпати сили для подальшого життя.
Зустріч з Ісусом в молитві, у Святих Таїнствах, на сторінках Святого Письма допоможе швидко їх відновити. «Він дає змореному силу, він знеможеному додає міць» (Іс 40,29). То ж ті, «що на Господа вповають, відновлюють сили, немов орел, здіймають крила, біжать не знають утоми, ідуть уперед, не знемагають» (Іс 40,31). І дуже добре, коли вміють простежити, звідки береться ця бадьорість. Коли уміють зіставити власну неміч, нікчемність, спустошеність, оспалість до Божого втручання та палкий дух у грудях після нього. Тому у тих хороших змінах, які в них відбуваються, не вбачають власних заслуг.
Про це, зокрема, пам’ятає псалмопівець у 57(56) псалмі. Цей твір приписують Давидові, коли він утік від переслідувань царя Саула до печери. Як і багато інших пісень Псалтиря, цей псалом розпочинається з благання, а закінчується надією та подякою. Відчувається з його слів, що автор справді переслідуваний – лежить серед левів, що пожирають синів людських (Пс 57(56),5). Він кличе: «Помилуй мене, Боже, помилуй; до тебе душа моя прибігає. У тінь твоїх крил прибігаю, поки не мине лихо» (Пс 57(56),2), скаржиться на ворогів, які наставили тенета на його кроки, гнітили його душу, копали яму перед ним (Пс 57(56),7). У такому непевному стані він не забуває про Бога і врешті-решт переконується, що його молитва вислухана: «Бадьорим стало моє серце, Боже, бадьоре моє серце; буду співати й на гарфі вигравати» (Пс 57(56),8), після чого виливає свою душу у щирій подяці за вирятування від небезпек та скріплення сил.
Адже бадьорому серцю легше зустрічати різні труднощі та небезпеки. Зміцнене Божою благодаттю, воно стає опірним, безстрашним, іде в наступ, а їх змушує капітулювати. Вони перед ним просто маліють, втрачають свою залякуючу дію, бо «коли Бог за нас, хто проти нас?» (Рм 8,31).
