Церква повинна чути молодь і запропонувати їй авторитетів, на яких зможе взоруватися, ― у цьому переконаний єпископ-номінат Київської Архиєпархії УГКЦ отець Андрій Хімʼяк. Архиєрейська хіротонія о. Андрія, якого проголошено єпископом-помічником Київської архиєпархії УГКЦ, відбудеться у неділю, 19 лютого 2023 року, у Патріаршому соборі Воскресіння Христового в Києві. Початок Архиєрейської Божественної Літургії об 11:00.
«Важливо чути молодь. Особливо тепер, коли вона бере на себе відповідальність у боротьбі за перемогу у війні та відбудову країни»
― Якщо Церква не буде наповнена молоддю і дітьми, то за кількадесят років вона стане порожньою. Тому так важливо, щоб в сім’ях передавали віру, вчили дітей молитися і читати Боже Слово. Молодь має розуміти, чому йде до Церкви і відчувати в цьому потребу. Молоді люди зараз переживають кризу авторитету, тому так важливо, щоб Церква і суспільство відкрило їй такі авторитети, на які зможе взорувати. Так свого часу Глава нашої Церкви Блаженніший Любомир Гузар збирав молодь і її об’єднував, тепер такі зустрічі з молоддю проводить Блаженніший Святослав. Нам важливо чути молодь. Особливо тепер, коли вона бере на себе відповідальність у боротьбі за перемогу у війні та відбудову країни.
«Повнота християнського життя полягає також у свідченнях і доброму прикладі для інших, особливо для молоді та дітей»
― Нашим вірним важливо ділитися своїм досвідом, в Кого вони вірять, чому вони приходять до церкви. Звичайно, якщо це лише традиція, то вона не має глибшого сенсу. Кожен християнин повинен розуміти, що Бог є той, Хто нас освячує, робить кращим, веде до Царства Божого. Він є нашим єдиним Спасителем. І це має бути спонукою йти до храму. Тому Церква має бути відкрита, ― наголошує отець Андрій.
«Розуміння, що хочу стати священником, в мені визрівало поступово»
― Не можу сказати, що це було якось одномоментно, швидше, дозрівав до цього усвідомлення поступово. В дитинстві я був досить чемний і багато моїх родичів казали, що, напевно, я стану священником. Мені подобалося ходити до церкви ― прикладом у цьому були батьки і бабуся, які навчили мене молитися. Присутність молитви в житті була для мене важлива, та тоді я не бачив себе священником.
Вже навчаючись у дев’ятому класі, я пішов прислуговувати в Архикатедральний Собор Святого Юра ― мені це дуже подобалося. А за кілька років, завершуючи школу, коли потрібно було обирати, куди рухатися далі, відчув внутрішній голос, що, можливо, варто йти шляхом священства. Я тоді також цікавився економікою. Мені подобалася математика, макро- та мікроекономіка, я вчився в Малій академії, думаючи про вступ до Львівського національного університету імені Івана Франка. Та моє внутрішнє відчуття підказувало ― вступати до Духовної семінарії.
У моєму виборі вступати в семінарію велику роль зіграв приклад священства, який бачив в середовищі отців, із якими спілкувався. Згодом вони готували мене до вступу до семінарії, серед них ― отець Михайло Кв’ятковський, який зараз служить у Канаді, отець Михайло Пришляк, отці Собору святого Юра та ще кілька священників. Та я розумів, що остаточним буде рішення за Богом, тож повністю довірився Йому в цьому.
«Присутність Бога відчуваю в усьому, що роблю і чим живу»
― Бога відчуваю в усьому, адже коли молюся, щось роблю, то постійно думаю про Бога і про ближнього. Знаю, що Бог присутній у моїй праці та молитві і наповняє їх. Усвідомлення цього спонукає мене до того, аби моя віра була дієва, щоб я не просто міг побачити людину у потребі, а зумів підтримати чи допомогти змінити ситуацію, в якій вона опинилася.
«Маю довіру до Бога і сподівання, що кожен день мого життя відкриватиме мені те, що я маю робити, щоб сповнити Його волю»
― Дякую Богові, що подарував мені на моєму життєвому шляху можливість тісно спілкуватися з багатьма єпископами: владика Юліан Ґбур, владика Василь Медвіт, Блаженніший Любомир, владика Богдан Дзюрах, Блаженніший Святослав… Кожен із них ― непересічна особистість зі своїм індивідуальним шляхом, кожен із них має свою харизму, свій спосіб служіння, відповідно й свої переваги і те, над чим потрібно працювати.
Для мене дорога єпископського служіння з одного боку ― це непевність, бо не знаю, як все складеться, а з іншого ― маю велику довіру до Бога. Якщо Господь кличе до такого служіння, то дасть ласки, щоб гідно його виконати і приведе людей, які мені в цьому допоможуть. Маю довіру до Бога і сподівання, що кожен день мого життя відкриватиме мені те, що я мати робити, щоб сповнити Його волю.
Останні півтора роки я виконую обов’язки секретаря Синоду Єпископів, які й надалі буду покликаний виконувати вже як єпископ, секретар Синоду. Також служитиму як єпископ-помічник Київської Архиєпархії, допомагаючи Блаженнішому Святославові у душпастирстві наших парафій, підтримуватиму священників і мирян, яким треба послужити і утвердити, що вони не самі, адже в Київській Архиєпархії наші парафії за чисельністю досить малі. Нам важливо показати, що ми ― єдина Церква, вони ― не самі, а об’єднані з цілою великою нашою Церквою в Україні і світі.
Наша Церква йде шляхом еволюції. І те, що вона омолоджується, то це для того, щоб спільно зростати, розвиватися, служити, бачити цінність кожної людської особи та спільно шукати відповіді на питання.
Тому одним із наших завдань є відкрита Церква. Про це сказано й у Душпастирському плані на період до 2030 року «Надія, до якої нас кличе Господь». Ми маємо бути ближчими до людей. Це ті напрями, за якими будемо йти.
Спілкувалася Наталія ПАВЛИШИН
