Тернопільська молодь зустрілася з з владикою Борисом Ґудзяком

У понеділок, 26 січня в Молодіжному християнському просторі м. Тернополя молодь Тернопільсько-Зборівської Архиєпархії зустрілася з владикою Борисом Ґудзя́ком, митрополитом Української Греко-Католицької Церкви, єпископом Філадельфійської Архиєпархії в США, громадським діячем, провідним науковцем у галузі церковної історії, президентом Українського Католицького Університету, кавалером Ордену Почесного легіону.

Отець Роман Демуш, заступник голови Патріаршої комісії УГКЦ у справах молоді, привітав усіх присутніх і гостей, які прибули з Америки і Франції, зокрема владику Бориса, владику Гліба (Лончину) та трьох представниць міжнародних і гуманітарних ініціатив Філадельфійської та Паризької єпархій, — Софія Захарчук, Крістіна Доріак, Джина-Крістіана Отець Роман подякував їм за візит, підтримку і солідарність з українським народом та молоддю зокрема. 

Молоді люди зібралися не просто для формальної розмови, а для живого діалогу — про віру, про страхи й надії, про майбутнє України та місце молоді, щоб поставити свої запитання владиці. Зокрема, серед присутніх — молодіжні лідери, члени різних спілок і організацій: ОБНОВА, УМХ, СУМ, ПЛАСТ, представники місцевих спільнот «Знамення» і «Францисканська молодь». Модерувала дискусію Юлія Сиротюк, секретарка і менеджерка проєктів Патріаршої комісії УГКЦ у справах молоді. 

Наш час непростий: війна, втрати, невизначеність, еміграція, внутрішні сумніви. Але саме в такі моменти особливо важливо чути голос людей, які мають досвід служіння, відповідальності, духовного проводу й глобального бачення. Тож першою темою, яку підняли на зустрічі, була саме віра в час війни, про те, як не втратити Бога і не втратити себе.

Де Бог у часі війни? Як не зневіритись і зберегти людяність?

“На початку я хотів би висловити велику пошану і вдячність за вашу стійкість. За те, що ви є в Україні і що ви живете це життя. Я не сумніваюсь, що кожен з вас захищає якийсь блокпост: духовний, моральний, громадянський, молитовний, цивільний. Дуже багато, мільйони людей в цілому світі з повагою дивляться на вас, навіть якщо й не до кінця розуміють. Нехай вас Господь і далі у цьому кріпить”, — звернувся до молоді владика Борис. 

І тоді додав: “Війна - це найбільше згущення лиха, зла і гріха. В ній є все: брехня, маніпуляція, насилля, кровопролиття, ґвалтування, крадіжка. Важливо зрозуміти, що цей виклик війни є жахливим і що це не є вашою ілюзією. Бути в складному становищі: духовному, психологічному, сімейному, соціальному — є нормою. Ми потребуємо Божої ласки. Кожного ранку та перед сном зупинися і поглянь у вічі Господу Богу. Ти знаєш Його доброту, Його правду, Його милосердя. Він завжди є поруч. І коли ми заповнюємо свою свідомість, свою душу, своє серце, свої почуття, свої думки Божою присутністю, там не залишається місця більше ні на що. Там немає місця для злості і ненависті. Зі злом найкраще боротися, приймаючи добро. З Богом ми маємо ту силу боротися з цим злом”. 

Що сьогодні молодь має зробити для України та які якості плекати у собі?

“Можна перелічити нескінчену кількість завдань, які нам слід зробити. Виходячи із заповіді любові. Але ми можемо відбудовувати країну тільки тоді, коли ми є разом. Ми можемо ще багато всього пережити, але це значно легше, коли ми є в сопричасті. Бо самотність, ізоляція, відчуження, маргіналізація нас дуже ослаблює. Ми є сильні тільки тоді, коли тримаємось разом. Тому важливо плекати цю дружбу між собою. Формуючи себе і працюючи над собою і над власною дисципліною. Дуже корисними і помічними в цьому є церковні аскези. Молода людина зробить великий внесок в Україну, коли вона себе відбудує”, — відповів владика. 

Спільноти переживають кризу, не комунікують, а контурують. А молоді люди перестали прагнути спільнот. Як це побороти? Як зміцнити спільноту? 

Владика Борис наголосив: “Культура міняється і також міняється наш погляд на фундаментальні речі. Зараз відбувається дуже цікавий феномен, який я намагаюсь зрозуміти, — дисафіліація. Люди не хочуть належати до спільноти, до Церкви. Колись ми зростали в такому середовищі, де в церкві був садочок, школа, англійська, спільнота, ПЛАСТ. Була ціла структура приналежності. Я тепер бачу, що більшість молодих людей ні до чого не належать. Навіть не хочуть власного житла, бо це теж прив’язує. Люди не відчувають задоволення від того, що вони роблять внесок. Що є частиною чогось великого. Для мене це було отримане від моїх батьків. Моя мама мене вчила, не дивитись, що інші роблять, а робити. І я хотів бути в організації. Я бачив в цьому цінність. І це є нормально. Сьогодні ви всі маєте дуже багато спільних знаменників, які не мають з вами попередні покоління. Це виклик, і я думаю, що членство у спільнотах буде меншим. Бо є велика ревність, чому одні роблять щось, а інші ні. Заздрість є великою проблемою нашого народу, можливо, національним пороком. І тому ми маємо бути вірні тому, що ми робимо. І вам треба буде шукати багато відповідей, як з цим жити. У деякі речі потрібно просто вірити. Це не простий час, і я схиляю голову перед вами, що ви організовуєтесь. Як приклад, сьогоднішня зустріч, де я бачу присутність як мінімум п’яти спільнот і організацій, що є дуже цінним. Не зупиняйтесь”. 

В цьому динамічному світі молодій людині дуже важко віднайти себе. Як розпізнати власне покликання?

“Щоб ми знали, ким ми є, треба навчитися слухати.  І це не обов’язково щось, що приходить до мене через слуховий апарат. Слухати голос Божий. Інший важливий момент — це вміти чекати. Не 5 хвилин. Інколи — 5 років. У моєму випадку я став священиком у 38 років, коли закінчив семінарію у 22. Але Господь мене вів, було багато наукової праці. За той час як для мене багато відкрилось. І я б навряд чи був там, де я є зараз. Мене б місцевий єпископ точно не відпустив, якби я тоді став священиком. Не було б УКУ, Парижу. Моє життя точно було б інакшим. Але я чув, Господь мене веде в дивний спосіб. І цей процес слухання був довготривалим. Я не міг собі навіть про це подумати. Не все було легко прийняти. Та сьогодні я дуже спокійний, бо Він мене провадить. Дякую Богу, за своє покликання. Коли ти хоч раз бачиш, що Господь і життя тебе провадить, і що ти думаєш, що воно є страшним для тебе, насправді є для тебе можливістю. Те, чого ти дуже не хочеш стає потім для тебе скарбом. Я тепер інакше дивлюсь на це. І я вам цього бажаю. Бо в свої 25 я не думав про це. Розслабтеся і дозвольте, щоб Божий Дух входив у вас. Господь вас попровадить”, — поділився він своїм шляхом. 

Соломія, учасниця зустрічі, поцікавилася у владики пережитим досвідом, як він залишив ректорство Українського Католицького Університету, присвятивши цьому так багато років. 

Відповідаючи на запитання, він згадав: “Звісно, я не хотів залишати те, у що я так багато вклав. Дуже багато часу пішло, аби вишліфувати здатність бути церковною інституцією. Але з іншого боку, я усвідомлював, що це велика інституція, де я працював над структурним розвитком. Коли дійшло до адміністрування навчального закладу, я мусів це залишити. Ми є лише тимчасові власники чого-небудь. Тому я зрозумів, що роль є виконаною тоді, коли ти стаєш непотрібний. Що важливо було у моєму служінні? Я мав певну роль у розвитку УКУ, і коли я перестав бути ректором, ніхто цього не помітив. Я дуже за це вдячний. Відколи я пішов і до сьогодні університет збільшився в 6 разів. Але я став президентом Наглядової Ради УКУ і мій голос тепер звучить там, тож я корисний і далі — щоб зберегти християнські напрями і наукові стандарти, будувати міжнародні стосунки і шукати кошти. Тобто, я маю там свою місію. Але побачимо, може туди прийде хтось інший. А я вже буду мати інші завдання. Побачимо”. 

Присутній Тарас запитав думку владики про те, як не боятись народжувати дітей у такі складні часи, адже побутує думка, що це безвідповідально, бо не можемо дати їм майбутнє. 

“Батьки владики Гліба Лончини, який сьогодні є тут з нами, були біженцями і наважилися одружитися під час війни в 1944 році. З одного боку радянські війська, з іншого німецькі. За півтори року в них народжується перша з п’яти дітей. Тоді не було таких умов, як зараз. Діагноз нашого суспільства, що ми не хочемо (боїмося) давати життя. Тому, я б хотів, щоб владика Гліб дав вам відповідь на ваше запитання”, - сказав митрополит. 

Владика Гліб відповів: “То були нелегкі роки після війни, дуже багато біженців, молодих сімей. Але всі намагались народжувати. Школи були переповнені. Точно було страшно, але всі брались до роботи. Часто днями працювали, аби заробити на життя, а вечорами навчались, щоб стати професійними людьми: архітекторами, професорами, лікарями і так далі. Наші люди багато досягнули і переважно усі мали по три-п’ять дітей і навіть більше. Так, що це ніколи не ставало на заваді. Якщо ти маєш довіру до Господа Бога. Це Його людський рід і він не дасть нам пропасти. Так, обставини є важкі, але Бог нас сотворив для життя і він буде нами опікуватися. Бог дав дітей — Бог дасть і на дітей”. 

На завершення попросили побажання для молоді — напутнє слово, як триматись в цьому непростому часі.

“Тримайтеся разом, моліться Богу більше, смійтеся з власних претензій і ревнощів і заповнюйте прогалини, які ворог людського роду нашіптує вам (сумнів, розчарування, розпач), позитивом. Не дозвольте, щоб це контролювало вами. Радійте один одним і питайтеся: як ти там. Я не знаю жодної особи, яка би не давалась б на діалог. І завжди пам’ятайте, що мені дано, я маю свою унікальність, свій час, своє місце, свою культуру, свої помилки, свої обмеження. І я повинен плекати своє Богом дане благословене життя і сьогодні брати за нього відповідальність. Робіть далі те, що ви робите, бо ви є дуже плідні і успішні. Ви робите такі речі, які навіть не сняться багатьом людям в Америці. Ви можете вистоювати різні труднощі і проблеми. Нехай вас і надалі благословляє Господь”, - звернувся до молоді владика Борис.  

Після цього передали слово митрополиту Тернопільсько-Зборівському кир Теодору (Мартинюку): 

“Дорогий владико Борисе, владико Глібе, наші гості, усі тут зібрані священники, друзі, молодь. Дуже хочу вам усім подякувати. Пам’ятаю, як на вашому 50-літті висіли світлини тих людей, які зробили внесок у ваше життя, владико. І сьогодні, я думаю, що більшість людей, які сьогодні тут є присутні, якби робили такий стенд в своєму житті, точно б розмістили там ваше фото. Не тільки за заслуги як ректора УКУ, єпископа чи митрополита. А просто, як людини. Дякую вам за цей внесок і за те, що сьогодні є присутні разом з нами і нашою молоддю”. 

Від імені Молодіжної комісії Тернопільсько-Зборівської Архиєпархії та молоді подякували владикам і гостям за ці душпастирські відвідини, вручивши подарунки. Тоді о. Роман Демуш передав владиці Борису вцілілу ікону, яку дістали з-під завалів зруйнованого внаслідок російської атаки будинку, що стала свідченням того, що Господь співстраждає разом з нами. “Ми хочемо, щоб ця ікона поїхала у світ і здійснила своє паломництво. Нехай це буде знаком сопричастя з нашим містом, з нашою Архиєпархією і з українським народом. Дякуємо!”, - сказав о. Роман. 

Юлія Сиротюк