«Memento mori», тобто «пам’ятай про смерть» – часто повторювали древні греки. Споконвіків досвід смерті приваблює людину своєю невідомістю. Безліч мислителів, філософів та звичайних людей упродовж свого життя ставили собі запитання про смерть. «Що таке смерть? Чи можна її якимось чином подолати, відкласти, заперечити? Чи існує щось після смерті?» – це питання, які й сьогодні турбують багатьох із нас. Особливо це відчутно у теперішньому часі постійних загроз через війну у нашій державі.
Водночас невідомість щодо смерті спричиняє її боязнь. Психологи сьогодні зазначають, що страх смерті є одним із найбільших та найтриваліших, адже може супроводжувати нас упродовж усього життя. І це недивно, бо ми звикли усе планувати, контролювати, тримати у своїх руках. І раптом – смерть, про яку ми нічого не знаємо, на яку ми не можемо вплинути, яка не піддається нашому контролю. Тому ми інстинктивно розпочинаємо її відкидати чи заперечувати, перетворювати на буденне явище через кінематограф, або ж узагалі не надавати їй жодного значення, не думаючи про неї. Однак, вона постійно залишається поруч, а людина завжди залишається несподівано смертною. Тому «смерть – це єдиний можливий спосіб пізнання життя», як писав відомий християнський письменник Гілберт Честертон. А справді християнське ставлення до неї сьогодні демонструє євангельський уривок про похоронну процесію, яка неочікувано перервалася.
Зустріч із смертю
Ісус разом із своїми учнями та послідовниками вирушає у місто Наїн. Робить це після того, як зцілює слугу сотника у Капернаумі. Оскільки невеличке містечко Наїн було розташоване за 30 кілометрів на південний захід від Капернаума, до стін міста подорожні підійшли надвечір. Усе навколо покривалося сутінками і втомлені мандрівники бажали лише одного – врешті, прилягти й відпочити. Однак, їм так і не судилося так швидко увійти у місто. Назустріч їм рухалася похоронна процесія, що слідувала за межі міста. Усі кладовища у цей час розташовувалися подалі від житлових будинків. Підійшовши ближче до велелюдної процесії, Ісус із своїми учнями довідалися, що ховали єдиного сина вдови. Натхненний чудами Ісуса натовп несподівано зустрічається із суворою людською реальністю – реальністю смерті, скорботи, плачу та безпорадності.
Вдова, втративши попередньо чоловіка, усю свою надію покладала на сина. Саме він був опорою її життя та гарантією підтримки на старості. У ньому була зосереджена уся її радість і втіха, піклування і любов, мабуть, усе її життя. І раптом – смерть. В один момент вона втрачає усе, що любила і найбільше цінувала, тому сльози котяться по її обличчю. В один момент вона залишається самотньою та нікому непотрібною, позбавленою опори та будь-якої радості життя. На жаль, сьогодні ми все частіше зустрічаємо такі похоронні процесії та позбавлених радості життя людей. Скорбота відбирає у них силу, натхнення продовжувати жити, омріяне майбутнє, а найбільш страшніше… віру у люблячого Бога, який не покидає. Так вони опиняються у пустці та самотності, окутані невимовним стражданням і скорботою.
Зустріч із життям
Згорьована мати йде процесійним ходом вслід за труною свого єдиного сина. Скоріш за все, вона не помічає натовпу людей, який рухається їм назустріч. Однак, важливішим є те, що її біль і скорботу, її саму помічає Ісус Христос. «Господь зглянувся над нею і сказав до неї: «Не плач». Усвідомлюючи пустоту серця матері, Він підходить до мар і, порушуючи усі тогочасні приписи щодо чистоти у стосунку із померлими, доторкається до мар. Саме тому увесь натовп в один момент зупинився, і здивовано поглянув на цього подорожнього. Він же продовжив голосним вигуком: «Юначе, кажу тобі, встань!» І померлий підвівся. Він воскрес. Своїм поглядом, дотиком та словом Христос повернув йому життя. Ба більше, повернув життя не лише йому, але і його згорьованій матері.
Сьогодні Господь Ісус Христос продовжує діяти подібним чином. Він продовжує повертати нас до життя. Інколи нам може видаватися, що Господь не бачить нашого горя, скорботи та пустки серця, які настають після втрати рідних та близьких. Сьогодні нам може видаватися, що Господь закрив очі на постійні сповіщення про смерть наших захисників і захисниць. Нам навіть приходить у голову думка про те, що це саме Господь спричиняє смерті невинних дітей та людей від рук, снарядів та ракет російських загарбників. Однак, попри усі наші сумніви, відстороненість від Нього, а навіть звинувачення у Його бік Він продовжує бачити нас та наше засмучене серце.
Зустріч із вічністю
Життя, яке Господь нам дарує за посередництвом Свого погляду, Свого дотику та слова не підвладне смерті, адже воно вічне. Це життя, позбавлене страху смерті; життя, наповнене любов’ю та надією; ба більше, це християнське життя, у якому наші померлі не зникають деінде, але продовжують жити у вічності, а ми продовжуємо із ними спілкуватися. Саме до такого життя у вічності Христос сьогодні запрошує кожного із нас. Це Боже Слово ми віднаходимо у Святому Письмі, за допомогою якого Господь кличе нас до єдності із Ним і направляє упродовж життя. Цей Божий дотик ми відчуваємо через Святі Таїнства, а особливо через Сповідь та Пресвяту Євхаристію. Цей Божий погляд ми постійно досвідчуємо у щирій та відданій молитві, за допомогою якої ми будуємо та поглиблюємо стосунки із Богом. Саме у той момент, коли ми відкриваємо своє серце для вічності, ми перемагаємо смерть своєю любов’ю. Адже любов триває вічно.
Фото: Emilio Morenatti
