У межах програми духовної підготовки молоді «Паломники Надії», що реалізовується Патріаршою комісією УГКЦ у справах молоді відбулася чергова дискусійна щомісячна онлайн зустріч. Цього разу про надію на війні спілкувалися з владикою Донецького екзархату Максимом (Рябухою).
Нагадуємо, зустріч зорієнтована і на тих, хто здійснюватиме паломництво до Риму, і тих, хто готуватиметься на місцях при парафіях, ювілейних храмах та в місцевих спільнотах.
Ділимося важливими думками владики Максима:
— Ми з вами часто думаємо про Бога, але коли думаємо про себе, ми зазвичай сумніваємось у своїй вартості. Чому? Бо в нас багато недосконалостей. Багато чого не вміємо, багато чого не виходить, і здається, що наше життя не таке, як ми б хотіли. Та цікаво, що Христос не шукає досконалих людей. Для Нього кожна людина важлива, навіть якщо вона має слабкості. Бог приймає нас такими, якими ми є, і саме в цьому прийнятті ми починаємо шукати і працювати над своєю досконалістю.
Бог не закриває вуха, коли ми розповідаємо йому про свої переживання. Він не каже: “Мені це не цікаво”. Бог хоче чути наше серце, і це має величезне значення для Нього. Я пригадую, як на початку нашого життя, ми вивчали психологію, і один священник-психолог говорив, що люди приходять до психолога для допомоги, але перше, що потрібно зробити — це прийняти свою проблему. Тільки коли людина приймає реальність, вона може почати змінювати своє життя. Бог точно так само хоче, щоб ми прийняли свою недосконалість, щоб ми зрозуміли, що починати зміну треба саме з того місця, де ми є.
Ісус Христос — чудовий приклад того, як Він слухає, як Він розуміє нас до кінця. Як учні на дорозі до Еммаусу, ми часто хочемо, щоб хтось нас вислухав, і Христос є тим, хто слухає нас до самого кінця. Він не перебиває, не намагається скоріше дати відповідь. Він дає нам можливість висловити все, що в нас є, і лише після цього дає свої пояснення. І ось, почувши Його голос, наші серця починають горіти, тому що ми відчуваємо, як Бог говорить до нас.
Цей досвід віри ми можемо переживати не тільки в духовних бесідах, а й у житті. Я завжди заохочую вас мати духовного провідника, священника чи монаха, з ким можна ділитися своїми переживаннями і радитися щодо свого духовного шляху.
Цікаво, що навіть у найскладніших ситуаціях, навіть під час війни, ми можемо знайти мир. Я часто бачу мир серед людей, з якими зустрічаюся, навіть коли вони переживають великі труднощі. Це дивно, але коли людина зустрічає Бога, навіть у найстрашніших умовах, вона отримує мир, який не може забрати ніщо інше. Христос дарує людині внутрішній спокій і тверезе розуміння реальності. Це дозволяє нам бачити важливість нашого життя навіть у найскладніші моменти.
Насправді, коли людина має Бога, вона може мріяти, навіть в умовах війни, і це дає їй силу рухатися вперед, робити кроки до своїх мрій, попри всю невизначеність. Важливо мати надію, яка сильніша за будь-яку безнадію, і це відчувається, коли Бог поруч.
Вони ще досі не розуміють, що це Христос, але коли цей подорожній каже: “Добре, ви вже прийшли додому, я йду далі”, вони немовби хочуть йому сказати: “Ну, чоловіче, чекай, комендантська година, ти нікуди вже не підеш, лишайся з нами”. Тоді не було комендантської години, і оцей смак буття поруч із Христом заохочує з ним розділити все, також і вечерю. І на вечері вони бачать, як цей чоловік насправді відтворює те, що вони кілька днів перед тим пережили в Страсний Четвер, на Тайній Вечері. І тут знову ідентична ситуація: вони згадують, що пережили, і бачать чоловіка, бачать Христа, який ламає хліб і їм дає. Христос зникає. Чому? Тому що Христос учням показав, що Той, якого ви шукали і на Якого чекали, насправді не зник, але він лишається відтепер і назавжди у Святих Тайнах.
Коли ти шукаєш Бога, від того моменту і далі ти знаєш, що завжди у Пресвятій Євхаристії Христос є таким самим близьким, як до тих двох учнів, які крокують до Еммаусу, тікаючи від своїх проблем. Зустрівши Бога, ти не можеш більше жити у світі своїх сумнівів, страхів і розпачу. Біля Бога життя набуває сили, сенсу, значимості та відваги.
І це також великий парадокс, що учні вертаються в простір найбільшої небезпеки, бо в Єрусалимі їх хочуть вбити, і учні Христа насправді перебувають за зачиненими дверима через величезний страх. І вони вертаються туди, щоб за кілька днів почати голосити добру новину мешканцям Єрусалиму. Надія приходить із Богом. Надія приходить у зустрічі з Богом, і тому так хочу кожному з нас побажати ніколи не боятися шукати Бога, ніколи не боятися з ним ділитися нашим життям і дозволяти Богові нас любити, нас надихати і нас провадити.
Що дає вам надію в цей час війни? Що є вашим джерелом надії і як ви передаєте її іншим?
Святий Іван Боско, який жив у 1800 роках, завжди говорив про надію. Де б він не був, кого б він не зустрічав, він завжди надихав молодих людей на життя з Богом, на розвиток і служіння. І одного разу його запитали: “Отче Іване, ви не боїтеся казати людям те, що ви кажете? Ви не боїтеся, що одного дня Бог не здійснить те, про що ви говорите?” І він відповів: “Я маю тільки одну проблему — дотепер Бог мене ніколи не покидав, тому я не маю причин сумніватися в ньому.”
І це правда, коли думаю про мій досвід надії в час війни, я теж ніколи не відчував себе покинутим Богом. Мене також підтримували знаки надії у простій буденності.
Пам’ятаю, коли я поїхав в душпастирську поїздку з молодіжним вертепом по парафіях, відвідував військових, я зрозумів, що навіть у складних умовах — Бог завжди поруч.
Я стараюся бути з людьми, відвідувати військових, лікарні та інші місця, де є люди, які переживають біль війни. І, попри всі труднощі, це, напевно, те, що може допомогти іншим знайти надію.
Одна з моїх мрій – створення католицької школи в Луганську. Це дуже важливе, але одночасно дуже самотнє і покинуте місце. І хоча мені пропонували створити школу в Харкові, я завжди прагнув, щоб вона була в Луганську, де молоді люди потребують підтримки, де вони повинні знати, що вони важливі, що вони не самотні.
Є ще багато запитань, наприклад, як ділитися надією з іншими? Найпростіший спосіб — молитися. Молитва завжди приносить мир і допомагає знаходити надію навіть у найскладніших ситуаціях.
Щодо військових, то я особисто не був на фронті, та знаю багато історій про те, як наші військові змінюються. Ось один з таких випадків: один з військових, спершу скептично ставився до віри, але під час боїв, коли вони потрапили під обстріл, він звернувся до свого товариша, який молився, і почав питати, що йому говорити Богові. Це стало поворотним моментом для нього.
Підготувала Наталія Павлишин
