«Земля була пуста та порожня, і темрява була над безоднею, і Дух Божий ширяв над поверхнею води» (Буття 1, 2).
У грецьких перекладах Старого Завіту (Септуагінта, Аквіла, Теодіціон) слово πνεῦμα, яке перекладає єврейський термін רוּחַ (“руах”) характерне своєю неоднозначністю. Воно може означати «дух», але також «вітер» чи «подих», на відміну від латинського слова spiritus, яке перекладається досить однозначно – «дух».
Цікавим фактом є те, що арамейські переклади Старого Завіту (Онкелоса, Неофіті та Псевдо-Йонатана) додають, що не просто «дух Божий» ширяв над водами, а «רוח דרחמין» – вітер МИЛОСЕРДЯ, який віяв (арам. дієслово נשׁב) від Бога. А отже, Бог творить всесвіт від самого початку наповнюючи його вітром-духом милосердя. І, навіть після потопу, коли Бог згадує про праведного Ноя та вирішує зупинити води, Він посилає на землю той самий вітер, вітер Милосердя, який заспокоює стихію та відновлює обличчя землі. Між Буття 1, 2 та Буття 8, 1 прослідковується чітка паралель. Бог немовби починає наново творити нову землю та нове людство, огортаючи їх вітром свого милосердя.
