Стережімось негодящого вогню в наших молитовних кадильницях

Читай також

  • Чи можна з позиції Церкви вважати тих, хто загинув за Україну, новомучениками?
  • Школа міжконфесійного діалогу «Зцілення ран війни: спільне завдання українських Церков»
  • У пошуках крихти надії
        • Стережімось негодящого вогню в наших молитовних кадильницях

          «Аронові сини, Надав і Авігу, взяли кожен свою кадильницю й вклали до них жару та й посипали на нього ладану, і принесли перед Господом вогонь негодящий, якого він їм не заповідав. І вийшло з-перед Господа полум’я та й пожерло їх, і вони померли перед Господом. Тоді Мойсей сказав Аронові: ось воно те, що заповідав Господь: «На тих, що наближаються до мене, я покажу, що я святий; і перед усім народом покажу я мою славу.» І мовчав Арон» (Лев 10,1-3).

          Ось невеличка історія з життя Ізраїльського народу в пустелі. Немовби острівець ясності посеред заплутаних ритуальних приписів книги Левіт. Але й труднощів, пов’язаних з нею не бракує. Виникає зокрема запитання: що це за «вогонь негодящий», якого Бог не заповідав приносити, і, принісши який, служителі одразу зазнали кари.

          У ті часи вогонь спалював жертву. Виступав знаком єдності з Богом. Людина Богові щось приносила і спалювала. Існували строгі старозавітні приписи, що, коли і як приносити в жертву. Щоб не виникало спокуси приносити Богові абищо. Лише найкраще, як Авель, що «приніс жертву – з первістків свого дрібного скоту, і то найгладкіших» (Бут 4,4).

          Сьогодні, звісно, ми не приносимо Богові «волів з козлами» (Пс 66 (65),15), але наша молитва зноситься перед Ним, немов кадило (пор. Пс 141(140),2). Отут і постає питання: яким є вогонь цього кадила – годящим чи негодящим. Чи усвідомлюємо ми в цей час, перед Ким стоїмо і до Кого отримали привілей промовляти? Чи, може, блукаємо думками деінде? Чи прагнемо з Тим, Який нас невимовно любить, бути якомога довше, чи поспіхом, біжучи на роботу, виконуємо свій «молитовний обов’язок», а під час богослужінь тільки позираємо на годинник, думаючи, щоб вони якнайшвидше скінчилися, і похваляємо служителів, які «швидко впоралися»?

          Щодо останніх, тобто священиків і співців, то вони мають бути свідомі, що не лише від себе вони приносять перед престол Всевишнього молитовне кадило, а й дають приклад і несуть відповідальність за інших. Літургійний спів – не коломийка. Поспіх при ньому недоречний. Бо виявляє не второпність, а недбалість. А приємний запах жертви перетворює на зловоння, яке і Богові огидне, і людей нічому навчити не може.

          Василь КАЛИТА для ДивенСвіту

          Читай також

        • Чи можна з позиції Церкви вважати тих, хто загинув за Україну, новомучениками?
        • Школа міжконфесійного діалогу «Зцілення ран війни: спільне завдання українських Церков»
        • У пошуках крихти надії
          • Оціни

            How useful was this post?

            Click on a star to rate it!

            Average rating 0 / 5. Vote count: 0

            No votes so far! Be the first to rate this post.