Жінку з Ворзеля Ірпеня чи Бучі я не знаю. Вже другий день думаю про неї і плачу. Вирішила запитати Тебе, Господи, поможи моєму невірству. Жінка ця на колінах в багнюці перед якоюсь дірою, звідки стирчать ноги її Сина. Йому від сили 14 або 16. Впізнала по кросівках… Кричить і рветься до тіла. “СИНОЧКУ”, – виє і кричить Жінка.
Ти знаєш, Господи, яка це була радість, коли народився смоктав солодке молоко, перші зубки, перші кроки, перший клас, вчила їздити на ровері, дорогу переходити лише на зелене світло. Росла Мамина втіха і опора старості…
Господи, так кричала Твоя Мама Марія. Що Ти Зробив Мені! Не так, не так, не так мало все бути. Коли пішов у тероборону відраджувала і потай пишалася Сином. Коли пропав і мовчав телефон, молилася, щоб знайти в лікарні або в полоні, а не тут, Господи, – в цій смердючій ямі.
Я знаю, Господи, Ти її обійняв і пригрів. Вона стояла так тихо, як божевільна. І всі раптом відійшли від неї, бо боялися. Noli me tangere – не торкайся мене, – сказав Ти Маґдалині. – Я йду до Мого Отця.
Зверни увагу на цю Жінку, Господи. Якою гіркою буде її Пасха. Я не знаю імені її, але Ти відкрив мені – її ім’я Україна.
