Це запитання Езекиїла Богові, коли він узрів у пророчому видіння безкрає поле мертвих кісток.
У минулу Страсну П’ятницю ці слова ошпарили мене, як окропом. Я зрозумів, що Великодень цьогоріч буде іншим, а ми так схожі до Езекиїла.
І тоді мені прийшла думка, що нам потрібно вірити в Бога, який завжди приходить по-іншому! Бог незворушний і запрограмований у своїх проявах є ідолом.
Віра не завжди мусить приносити нам комфортні відповіді. Вона часто може ставити складні питання. Пасхальний досвід запрошує до звитяг і завдань. Є відчуття, що ми поволі стаємо схожі до Томи. Нам вже кортить чуттєво помацати там, де все ще потрібно цілковито довіритись. Ми схожі до пригнічених апостолів з емауського шляху, які так і не збагнули, що ж сталося в Єрусалимі. Ми схожі до Магдалини, яка зболено блукала у пітьмі ночі біля гробу Учителя, усвідомлюючи, що того, хто дав їй новий шанс у житті більше немає в живих.
Нас не перестає ятрити Езекиїлове питання: “Господи, чи оживуть кості оці?”
Ці слова тепер можемо цілком виправдано корегувати:
– Чи не загасне у нас надія?
– Чи повстане воскресне життя на кістках незліченних жертв і спустошених душ?
– Чи проросте нове українство на руїнах Маріуполя?
– Чи схаменуться імпортери путінської корупції в Європі?
– Чи щезне як дим мертвота російської брехні?
А нам цього року Воскреслий доручає серйозне пасхальне завдання, яке обов’язково маємо виконати, уникаючи спокуси бути спостерігачами, бездіяльно очікуючи кінця війни.
Христе Воскреслий, дай нам запалене серце мироносиць, аби бачачи мертвоту поля сухих кісток, витривало виконувати святе завдання – продовжувати наше паломництво до печери, камінь від якої віддалено…
