Ми часто сприймаємо молитву як обов’язок. Стараймося зрозуміти, що молитва і прослава Господа є привілеєм. Треба щиро відчути те, чого більшість християн чомусь усе-таки не усвідомлюють, що «добре нам тут бути»; відчути, як це відчували перші християни, коли вони не могли зібратися через переслідування, або як святий Давид, коли кликав: «Запрагнула душа моя до Бога живого. Коли я прийду і з’явлюся перед лицем Божим?» (Пс. 41, 2).
Відчути це – і тоді не треба буде примусу до молитви. Погляньмо на приклад Мойсея, який мав привілей бути з Богом. Й після цієї зустрічі він сіяв так, що інші не могли на нього дивитися. Чи ми так сіяємо після цих привілейованих зустрічей із Богом на молитві? У нас кажуть: із ким поведешся, від того й наберешся.
Ми зматеріалізовані, бо живемо, «крутимось» у цьому матеріальному світі. Тому що має робити молитва? Одухотворювати нас. Якість нашої молитви видно з того, які ми є після неї. Молитви – це, немовби харчування для душі.
