Поспіх як явище виглядає мені хворобливим. Не люблю себе коли поспішаю. І на жаль, все одно це інколи стається. Коли ми поспішаємо часто виглядаємо кумедними. Неабияк вражає людей коли розмова триває у поспіху, хтось постійно позирає на годинник. Буває, що люди справедливо обурюються через це, коли їх трактують таким чином. Більше того інколи поспіх може ставати узвичаєним стилем поведінки.
Але є ще один вид поспіху — літургійний поспіх. Коли богослужіння перетворюється на сущий спринт. Дивує ось що: пригадую, коли у кінці дев’яностих почали скорочували Літургії, то у мене була ілюзія, що принаймні вже тоді її будуть відправляти ретельніше, з більшим благоговіння, але здебільшого цього не сталося.
Поспіх часто вражає навіть цілком невоцерковлених людей і вони дозволяють собі відверто кепкувати з відправ, як ото майстерно робить відовий італійський комік Енріко Бріньяно. Звершення богослужб, як і зрештою кожна молитва не полягає на кількості а на якості. Здається не усі усвідомлюють, що звершення богослужень вже саме по собі є проповіддю. У християнській минувшині є чимало прикладів, коли невіруючі люди, відвідавши молитовне зібрання християн глибоко проникалися духом віри і самі бажали стати послідовниками Христа. Трапляється людина приходить до храму і чує лише спів хору, бо панотець так вправно бере ектенії, що чути лише …(мся)…./ для невтаємничених це кінцівка прошення на ектеніях «Господеві помолі-мся».
Хтось заперечить, що служби не потрібно «розтягувати». Ну, звісно, ніщо штучне не справляє доброго враження. То якими ж мають бути служби? На мою думку природніми! Позаяк вони мали б випливати з нашого стану і свідчити нашу віру, а не бути включеною програмкою. Друзі, не біймося делікатно робити зауваження один одному. Може якраз хтось прислухається. Якщо ми молимось на церковних відправах, то богослуження буде ні швидким, ні повільним, воно буде природнім. І чудово, коли заглибившись у спілкування з Богом, на деякий трохи забудемо про час, відчувши смак неба.