Початок ХХ століття. Вже відомий у світовому науковому товаристві Нобелівський лауреат Іван Павлов розпочинає свої експерименти із собаками. Усе заради того, щоб дослідити спосіб слиновиділення у них при наближенні можливості поїсти. Для цього він поміщав піддослідних собак у звукоізольовані приміщенні, звані «вежею мовчання», і перед подачею їжі творив різні звуки. Потім він перейшов до візуальних ефектів, засвічуючи лампочку. Його сучасники здивовані такими дослідженнями професора, ба навіть, підіймають їх на сміх. Проте, саме ці експерименти згодом вплинуть на розвиток фізіології, анатомії, психології та психотерапії. А в історію вони увійдуть під назвою «ефект Павлова», позначаючи обумовленість певних дій.
Сьогоднішній євангельський уривок доволі важко читати в умовах війни. Адже він видається занадто чітким, лаконічним, ба навіть, радикальним. Хіба ж це можливо любити своїх ворогів? Як проявляти любов до тих, хто прийшов тебе знищити, зґвалтувати, обікрасти, скалічити, позбавити найдорожчого і найціннішого? Але навіть більше, адже цей уривок заставляє сьогодні поставити собі таке ж чітке, лаконічне та коротке запитання: як бути християнином у теперішніх обставинах? Поставити собі це запитання – це вже неабиякий прояв мужності та вірності.
Поневолення волі
Упродовж свого життя ми доволі легко звикаємо відповідати людям «тією самою монетою». У нас майже не виникає проблем із тим, щоби любити тих, хто нас любить, поважає, зважає на нашу думку, прислухається до нас. Також ми радо позичаємо певні речі тим, кому цілковито довіряємо. Ба навіть добро, яке завжди потребує певних зусиль, набагато легше робиться у стосунку до тих, хто добрий до нас. Ти мені сьогодні оплачуєш обід, а завтра я запрошую тебе; ти відзначаєш мій непоганий вигляд сьогодні, а завтра я роблю тобі комплімент щодо твого вибору взуття; сьогодні ти мені позичаєш садові ножиці, а завтра я без проблем ділюся із тобою китицями винограду. Здавалося б, все так просто й ідеально, злагоджено і зрозуміло. От тільки такий підхід все більше прямує до іншого доволі знаного принципу: «око за око, зуб за зуб». А агресивна відповідь на агресію лише породжує ще одного агресора. І вже у світі у два рази більше зла і ворожості. Чи не так?
Водночас така поведінка людей стосовно один одного занадто вже нагадує той самий «ефект Павлова». Ти мені добро, і я тобі у відповідь; ти мені зло, і я тобі помсти. Тобто поведінка іншого обумовлює мою поведінку. І це у світі, який так сильно прагне свободи у всьому. Виходить же, що саме вчинки іншого щодо мене спричиняють мою відповідь. Виходить, що ми поступово сточуємося у рефлекторність. А як же свобода, вірність собі та своїм принципам, зрештою, стійкість щодо негативних ситуацій та пропозицій? Саме тому сьогодні Ісус Христос прагне розірвати ці рефлекторні відповіді своєю радикальною пропозицією – пропозицією діяти так, як Він, тобто діяти по-християнськи.
Визволення
Як же діє Ісус Христос у подібній ситуації? Найбільшим випробуванням стійкості та вірності Ісуса Христа Божій волі став хрест. Перебуваючи в оточенні «своїх ворогів та опонентів», будучи залишеним майже усіма своїми друзями та рідними, зазнаючи нелюдських знущань та тортур, а наприкінці, ще й підставляючи свої долоні для прибиття його до хреста, Він викрикує слова молитви. І це молитва за тих, хто усе це чинить. Це молитва-прощення. Це молитва-побажання їхнього спасіння. Хіба ж це можливо любити своїх ворогів?
Господь Ісус Христос стає безневинним Агнцем, жертвою, яка бере на себе усі гріхи цього світу. У момент найбільшого знущання над Ним, у ситуації прояву зла і насильства щодо Нього, Він не відповідає тим самим, а бере на себе гріх і зло. Так Він перериває цей беззмістовний, безжальний та жорстокий ланцюг ненависті, насильства та злоби, так Він стає новим початком іншого способу життя, так Він рятує тебе і мене, увесь навколишній світ, усе. Своєю стійкістю, своєю вірністю, своєю любов‘ю.
Любов вирізняє нас
Сьогодні ми також стоїмо зверненим до горнила страждань обличчям. Ми на власні очі бачимо руйнування будівель та енергетики, ми бачимо зруйновані сім‘ї та вбитих дітей, ми бачимо зруйновані насильством душі близьких нам людей. Водночас ми із тривогою спостерігаємо за крихтами повідомлень про полонених українців. І як же нас заворожує їхня тверда постава, коли навіть серед тортур та катування вони зберігають вірність собі, своїм принципам, своїй любові. Навіть серед нелюдів вони залишаються людьми, залишаються інакшими. І раптом сьогодні чуємо про любов. Про любов до тих, хто це чинить. Адже тепер саме вона стає визначальним чинником цієї війни.
Любов не дає нам опустити руки і зневіритися, адже поруч є ті, хто потребує моєї допомоги;
Любов не дозволяє запанікувати і злякатися, адже поруч є ті, за кого потрібно попіклуватися і захистити;
Любов не дає можливості уподібнитися до них у їхній злобі і жорстокості, адже поруч є ті, заради кого варто продовжувати жити;
Любов не замикає у просторі рефлексів ворожості, адже поруч є те, що потрібно відбудувати, реставрувати, зцілити.
Любов не ув’язнює у негативних почуттях, бажанні помсти та насильства, адже це шлях поневолення, деградації, а отже, поразки.
Любов робить нас мужніми, стійкими та вірними собі і своїм принципам.
Любов робить нас тими, ким ми є, а отже, справжніми, автентичними, людяними, подібними на Батька.
Любов не просто робить, а вона родить. Родить нас до життя, до того життя, що не минає.
«Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний».
