У євангелії від Луки (Лк 14:12-14) Ісус звертається до того, хто його запросив на бенкет. Не чути слів подяки чи визнання. Мов, крута вечірка, за тиждень чекаю тебе в себе на хаті. Ні! Цього Він йому не каже. Він знову не керується логікою цього світу. І каже добродієві досить незручні слова. Ці слова скеровані до нас, до всіх, хто якось намагається задобрити Бога своєю чемністю та люб’язністю так як ми іноді задобрюємо вареники сметаною та шкварками. Аби було смачніше.
А як задобрити Бога? Це можливо взагалі? Він каже мені, що так. Каже, щоби, я не робив добра тим, від кого чекаю також якогось блага. Не запрошував на келих пива того, хто за тиждень запросить на пиво мене. Не зичив тому, від кого очікую повернення того, що позичив. Єдина можливість отримати винагороду, відплату, подяку… [Текст вживає слово ἀνταπόδομα – відплата/винагорода (англ. recompence, retribution, repayment), від єврейського גְּמוּל (gəmûl)] … це безкорислива щедрість і свобода серця. Давати і не чекати, що воно повернеться… Давати бідним, хворим та сліпим. І це можливо лише тоді, коли я в собі побачу того сліпого, хворого, вбогого, що якби не старався заробити на любов, і так її отримає безкоштовно… Бо говорячи цю притчу Він говорив про себе, про Його любов до нас. Любов, на яку не треба заробляти. І задобрювати Його теж не треба. Його не цікавлять Твої ритуали чи довгі молитви, ходіння по святим місцям і пости.
Йому не байдуже, натомість, Твоє серце, яке вміє робити добро, але таке, яке не шукатиме відплати…
