Сьогодні ми стаємо свідками торжественної події – Пресвята Богородиця увіходить у храм Господній. Сьогодні ми захоплюємося виявом довіри праведних богоотців Йоакима та Анни, які виконують власну обітницю та посвячують свою єдину донечку Богові. Сьогодні на цій Божественній Літургії ми вкотре вчимося від Пресвятої Богородиці відданості Богові. Однак, чому Свята Церква запрошує нас сьогодні до святкування події, яка у ті часи, мабуть, була доволі буденною та непомітною?
Обітниця праведних Йоакима та Анни
Згідно із переданням, праведні Йоаким та Анна упродовж тривалого часу не мали дітей. Безумовно, це було справжнім горем для них. Однак, у своїх труднощах і нерозумінні вони не зневірилися та не нарікали, а цілковито довірилися Богові. Певний час вони випрошували у Бога дитятко, аж до того, що склали обітницю: коли у них народиться дитина, вони посвятять її Богові для служіння при Єрусалимському храмі. Згодом їхня молитва була почута, і Господь, не зважаючи на їхній вже похилий вік, обдарував їх донькою. Ба більше, саме їхня донька у майбутньому з власної згоди мала стати Матір’ю самого Бога. Коли ж дівчинці Марії виповнилося три роки, батьки направилися до Єрусалимського храму, щоб виконати складену обітницю. Вони передали єдину доньку на виховання і служіння при храмі. Саме цей момент життя Пресвятої Богородиці ми сьогодні відзначаємо.
Трирічне дитятко Марія увіходить до Єрусалимського храму, щоб виховуватися під проводом священника Захарії. Увіходить у місце присутності Бога на землі серед свого народу. Увіходить у храм, щоб зростати до того моменту, коли сама стане храмом живого Бога. Саме тому сьогодні під час апостола ми чуємо послання до євреїв, у якому говориться про намет, де відбувалися богослужіння та приношення ізраїльтян. Посвята Пресвятої Богородиці, кульмінацією якої стане подія Благовіщення та її «так» задля народження Божого Сина, розпочинається із посвяти її батьків.
Бути храмом живого Бога, а не поганською божницею
Яке значення має подія Введення у храм Пресвятої Богородиці для нас, християн XXI століття? Чому подія, якій дивувалися ангели на небі і не помітили у свій час люди на землі, сьогодні така важлива і знаменна? Часткову відповідь нам подає апостол Павло у своєму посланні до жителів Коринту: «Хіба ж не знаєте, що ваше тіло – храм Святого Духа, який живе у вас? Його ви маєте від Бога, тож уже не належите до себе самих» (1 Кор. 6, 19). Кожен із нас, як і Пресвята Богородиця, покликаний стати храмом живого Бога. І свій рух до здійснення цього ми також розпочали із введення у храм. Сталося це під час Таїнства Хрещення, до якого більшість із нас були принесені батьками. З цього моменту ми розпочали християнське зростання, яке не припинялося ані на день, ані на хвилину. Так ми дійшли до сьогоднішнього дня, коли варто запитати себе: хто наповнює храм моєї душі? Чи залишилося там місце для Бога?
Часто у храмі нашої душі ми можемо віднайти різних ідолів. Перш за все, йдеться про ідол самолюбства, який замикає нашу увагу і життя лише навколо нас самих, наших бажань та прагнень. Інший ідол – це ідол марнославства, який навіть у духовному житті спонукає нас шукати схвалення і похвали, перших місць та прослави. Ще одним ідолом є постійний пошук задоволень, що відтак не визнає цінність жертви, навіть якщо її потрібно здійснити заради найближчих і найрідніших. І ще одним ідолом є багатство, яке перестає бути засобом для здійснення добра і благодійності, але метою, що замикає наші очі на бідних Лазарів поблизу наших воріт. Насправді таких ідолів є безліч. Усі вони перетворюють наше серце на поганську божницю. Водночас усі вони затьмарюють у нас самих Божий образ і подобу, на які ми сотворені. Так ми втрачаємо власне серце, власне життя, а отже, самих себе.
Як зберегти храм чистим і світлим?
Це приводить нас до ще одного важливого запитання: яким же чином зберегти храм душі своєї чистим та світлим? І відповідь на це запитання ми віднаходимо у житті Пресвятої Богородиці. Насамперед трирічна дівчинка Марія сьогодні навчає нас, що дбати про власне духовне життя потрібно постійно: із раннього дитинства і до глибокої старості. Усе наше життя, будучи дарунком Божим, має бути посвячене служінню ближнім та прославі Бога. Здійснити це ми здатні лише перебуваючи у тісних стосунках із Богом, «сидячи у ногах Господа», через слухання Його слів та волі, зберігання їх у власному серці та втілення у вчинках. У цьому полягає не тільки наше християнське покликання, але й наше людське щастя, як свідчить про це сам Ісус Христос. Це та «краща частка», те непереборне прагнення людського серця, задовільнити яке здатен лише Господь Бог.
Сьогодні ж, у цей час жорстокої та божевільної війни, бути храмом живого Бога означає зберігати серце від темряви зла і ворожнечі, яка прагне ним заволодіти. Бути храмом живого Бога – це нести світло добра і любові туди, де його найбільше потребують через зранення і страждання, спричинені зброєю та нападами. Бути храмом живого Бога – це постійно у молитві до Бога плекати довіру один до одного, щоб змогти вистояти, продовжувати боротьбу і жити наперекір страху і смерті. Як про це зазначав наш український письменник Олесь Гончар: «Живе не той, хто чадить. Живе — хто іскрить! […]. Собори душ своїх бережіть, друзі… Собори душ!..» Амінь.
