«Забрали Господа з гробниці» Ці слова Марії Магдалини стали першою новиною недільного ранку. «…й не знаємо, де покладено його!» (Йоана 20:2).
Коли Марія поспішила повідомити Петра та «іншого учня, якого любив Ісус», вони одразу побігли разом, щоб самим переконатися. У те, що тіло Ісуса зникло, вони вже вірили. Але чомусь навіть після того, як Ісус неодноразово говорив їм про свою майбутню смерть і воскресіння (Марка 8:31; 9:31; 10:33-34), вони, як і Марія, «не зрозуміли» (Марка 9: 32).
У цей недільний ранок, що змінив світ, найближчі учні Ісуса спочатку вирішили, що Його тіло забрали і поклали в іншому місці. «Вони бо ще не знали Писання, за яким мав він з мертвих воскреснути» (Йоана 20:9). Йому належало воскреснути. У свідомості Ісуса, у небесних судах і на сторінках Святого Письма страждання і воскресіння Месії було не просто можливістю чи ймовірністю. Це був не один із можливих варіантів. Це була обов’язкова умова. Ісус уже говорив раніше, і пізніше того дня Він пояснив ще раз — що це було необхідно, що це мало статися саме так.
«А він промовив до них: “О безумні й повільні серцем у вірі супроти всього, що були пророки оповіли! Хіба не треба було Христові так страждати й увійти в свою славу?”» (Луки 24:25-26)
«…Треба, щоб сповнилось усе написане про мене в законі Мойсея, в пророків та у псалмах.” “Так написано, що треба було, щоб Христос страждав і третього дня воскрес із мертвих…» (Луки 24:44, 46)
Але коли Петро та Іван вперше заглянули в порожню гробницю, необхідність воскресіння ще не спала їм на думку. Намагаючись прийти до тями після пережитого горя попередніх двох днів — безсумнівно, найгірших днів у їхньому житті — вони все ще намагалися примиритися з Його смертю і припустили разом з Марією, що Він мертвий, а «вони» — якась група людей — перенесли тіло. Побачивши порожню гробницю, Іван повідомляє, що «учні розійшлися по домівках» (Йоана 20:10).
Тільки Марія залишилася і невдовзі зустрілася з живим Ісусом. Потім, за Його дорученням, вона «пішла і сповістила учням: я бачила Господа» (Йоана 20:18).
Христос має воскреснути
Як би повільно до учнів не доходило розуміння необхідності Його страждань і воскресіння, вони незабаром переконалися не тільки в тому, що Він воскрес (це було безперечно), а й у тому, що Він мав воскреснути. Це було потрібно. Це мало статися саме так.
Лише через п’ятдесят днів, у день П’ятидесятниці, Петро проповідував про це публічно — не просто про воскресіння, а про його необхідність. У розпал своєї проповіді Петро заявляє про свого Господа ― «отого (Ісуса), згідно з визначеною постановою і передбаченням Божим, ви видали і вбили руками беззаконних, прибивши до хреста; його Бог воскресив, порвавши пута смерти, бо неможливо було, щоб вона держала його в своїй владі.» (Дії 2:23-24). Смерть не могла втримати Його, стримати Його, зберегти Його. Це було неможливо. Христос, Син, мав воскреснути.
Другий розділ книги Діяння Апостолів разом з іншими текстами Нового Завіту дає нам принаймні п’ять причин, чому Син мав воскреснути.
1. Щоб виконати Боже Слово
По-перше, на карту було поставлено слово живого Бога. Через Своїх пророків Бог давно обіцяв послати Своєму народові Помазаника, Месію, спадкоємця престолу Давида та надію Ізраїлю. І невід’ємною частиною цієї месіанської обітниці було вічне царювання (2 Царів 7:13, 16). Не тільки рід Давида продовжуватиметься з покоління в покоління, але й прийде один великий спадкоємець, який царюватиме без кінця (Псалом 45:7-8; 101; 24-26; 110:1-4).
Ще за життя Давид говорив про те, що Бог не залишить його душу в шеолі і не дасть «святому побачити тління» (Псалом 16:10), що християни, включаючи Петра, стали розглядати як одне з багатьох старозавітних передбачень воскресіння прийдешнього Месії. Саме так міркував Петро у своїй першій проповіді, помазаний Духом (Дії 2:29-32).
Помазаний Богом Цар виконає обітницю Божого Слова. Ісус був і є Христос. Тому Його неможливо було утримати від вічного царювання. Навіть останній ворог не міг утримати Його від цього. Якою б сильною не здавалася влада смерті, вона не могла і не може зрівнятися зі всемогутнім Богом.
2. Щоб підтвердити Його безгрішне життя
Ісус прожив життя без гріха. Він був абсолютно невинний, і Його воскресіння підтвердило Його досконале людське життя. Смерть і сатана не мали права претендувати на Нього, тому що Ісус не мав «Він знищив розписку, що була проти нас, що нас осуджувала, разом з приписами; він її зробив нечинною, прибивши до хреста» (Колосян 2:14). Щодо Ісуса сатана та його поплічники ніколи не були озброєні; вони не мали за що зачепитися, бо Ісус не мав гріха чи провини. Навпаки, вмираючи, Ісус віддав Себе, прибивши до хреста наші борги, за наші гріхи, і обеззброївши демонів, що виступають проти нас (Колосян 2:13, 15).
Лука знову і знову говорить про невинність Христа — тричі в устах Пілата, потім розп’ятого поряд з Ним розбійника, і, нарешті, сотника, який бачив Його останній подих (Луки 23:4; 14-15; 22; 41, 47). Невинність Ісуса — те, що Він не зробив «що заслуговує на смерть» перед людьми і перед Богом — буде, як зазначає Павло, «підтверджено Духом» у воскресінні Христа (1 Тимотея 3:16).
3. Щоб підтвердити справу Його смерті
Воскресіння також підтвердило, що смерть Ісуса на хресті була дієвою. Вона була зарахована. Вона була ефективною. Його передсмертне ― «Звершилося» (Йоана 19:30) було підтверджено воскресінням. Якби Він залишився мертвим, яку впевненість ми мали б у тому, що Його жертва спрацювала, що її достатньо для нас та всіх віруючих? Яка б у нас була тверда надія, що Він справді був не тільки невинний у своєму гріху, але й що Його смерть могла б вважатися за нас замість нас?
Павло пише в посланні до Римлян 4:25, що Ісус «що був виданий за гріхи наші і воскрес для нашого оправдання». Воскресіння показує, що Його робота була ефективною ― не лише у покритті наших гріхів Своєю смертю, та й у воскресінні, щоб стати нашою праведністю ― нашим виправданням ― перед святим Богом. Це призводить до іншої окремої, але невід’ємної причини.
4. Щоб дати нам доступ до того, що Він зробив
Мало того, що наші гріхи вимагали розплати ― Христом, поза нами ― нам також потрібно було мати доступ до того, що Він зробив, щоб це було застосовано до нас. Потенційного порятунку недостатньо. Нам потрібний реальний порятунок, який приходить через інструмент під назвою віра, що з’єднує нас із воскреслим, живим Господом.
Якою б не була достатня Його самопожертва, щоб покрити наші гріхи, у нас немає доступу до цього спасіння, якщо Він не є живим, щоб ми могли з’єднатися з Ним. Але Він живий. Як Він говорить: ««Не бійся: я – перший і останній, і живий; і стався мертвий, і от – я живий на віки вічні; і маю ключі смерти й аду» (Одкровення 1:17-18). Ми не можемо отримати великого спасіння, якщо ми не з’єднуємося вірою з живим Господом, щоб на нас поширювалися блага того, що Він зробив для нас.
5. Щоб бути нашим живим Господом та скарбом
І остання обов’язкова умова чи необхідність: Ісус живий, щоб ми могли пізнавати Його і насолоджуватися ним вічно.
Добра звістка не може бути повною і остаточною, якщо наш Скарб, наша Дорогоцінна Перлина мертва. Навіть якби за наші гріхи заплатили, нам дали праведність і відкрили вхід у небеса, але Ісус усе ще був би мертвий, зрештою, це не було б великого спасіння — ні, якщо наш Спаситель мертвий. У самому центрі пасхального тріумфу є не те, від чого Він рятує нас, а те, до чого Він рятує нас, краще сказати, для Кого Він рятує нас: для Себе.
Наші неспокійні душі не знайдуть вічного і всезростаючого спокою і радості на новій землі без Христа, якою б приголомшливою вона не була. Вулиці із золота, возз’єднання з коханими та безгрішне життя можуть спочатку схвилювати нас — але зрештою вони не задовольнять нас. Ми створені для Ісуса. Він є центром справжнього життя зараз, і Він залишається назавжди. Якщо немає живого Христа, то немає вічності, що дає остаточне задоволення. Але Він дійсно живий, щоб пізнати Його і насолоджуватися Ним вічно.
