Трафунок на залізничному двірці Львова

Очікуючи на потяг у головній залі, раптом почув у спину: «Батьку, можна Вас щось запитати?». Неочікувано було почути оте «батьку». Обернувшись побачив молодого хлопця і зрозумів, що це він так звертається до мене, як священника. Виявилось був десь з-поза Галичини. Замість звичного «батюшка», як це все ще, на жаль, роблять багато українців, я почув тепле українське «батьку».

Подумалось, все ж час невблаганно працює на Україну і на українське, бо молоде покоління хоча і поволі, все ж звільняється від мовних наростів остогидлого минулого.

Сцена була зворушлива і дивна водночас. Він придбав нагрудний медальйон святого Миколая і попросив мене освятити його. Я не мав з собою освяченої води, але прочитав молитву благословення напам’ять. Признатися за двадцять років священства я вперше здійснював освячення на залізничній станції. Цю маленьку святиню молодий чоловік придбав як дарунок своєму батькові, що на 3 дні прибуває у відпустку з фронту. Помітив, що це було для нього дуже важливо. Син з особливим відчуттям очікував приїзду когось найріднішого.

Ми обоє стояли посеред зали, а довкола бродили люди, уважно вдивляючись на нас, як на якихось диваків. Спочатку ми освячували а потім виникла дуже тепла розмова про віру, війну, Україну.

Для Бога не має меж. Він діє і працює всюди і скрізь. А ще інколи Він виходить зі своїх земних храмів, щоби стати змістом неочікуваного спілкування двох цілком незнайомих людей.

Отець Лука МИХАЙЛОВИЧ