Родового прокляття не існує! Досить жити міфами

Читай також

  • Чи можна з позиції Церкви вважати тих, хто загинув за Україну, новомучениками?
  • Школа міжконфесійного діалогу «Зцілення ран війни: спільне завдання українських Церков»
  • У пошуках крихти надії
        • Родового прокляття не існує! Досить жити міфами

          Може, ви теж колись думали, чи не виникають ваші проблеми з гріхів прадіда? Може, вичитали щось таке в інтернеті або почули від знайомого.

          «Родове прокляття»: чому ні

          Гріх, який «успадковується», суперечить істині про Боже Милосердя і Його любов, яка насправді прощає. Церква від початків свого існування навчала, що гріх це щось особисте і вимагає рішення людської волі. Так само і з покаранням за гріх. Ніщо не переходить на нащадків «автоматично». Про що насправді йдеться у питанні «родового прокляття», то це про брак віри у міць Таїнства Хрещення і Таїнства Покаяння. Святе Письмо чітко каже: «Син за провину батькову не буде відповідати, батько за провину сина не буде відповідати. Праведність зостанеться з праведним, а гріховність із грішником» (див. Ез 18, 3-4. 20). Книга Второзаконня каже: «Не можна карати смертю батьків за дітей, ані дітей за батьків. Кожний буде скараний за свій гріх» (24,16). Єдиний гріх, який переходить з покоління в покоління, — це, за християнським ученням, гріх первородний, а його не «зніме» жодна молитва. Відкуплення людського роду від первородного гріха — це справа Жертви Сина Божого, жодної людини на таку відплату Богові Отцю не стане. Силою Христової смерті нас від цього гріха позбавляє Таїнство Хрещення (див. ККЦ 1262).

            Хвороба — це не кара

          Відповідно, люди не несуть ніяких «кар» за гріхи предків. Це би суперечило вченню Нового Завіту, який у багатьох місцях відкидає таку інтерпретацію, хоч би стосовно хвороб. Якщо хтось погоджується з хворобою як «родовим прокляттям», то він насправді відійшов від християнського вчення, навіть якщо ходить до церкви. Так, у Старому Завіті побутувало таке мислення, зокрема стосовно неплідності. Вираженням такої ментальності стало запитання, скероване до Ісуса щодо сліпонародженого: «Господи, хто згрішив — він чи його батьки?» Однак відповідь Ісуса — безсумнівно ясна: «Ані він не згрішив, ані батьки його, але (сталося так), щоб ділам Божим виявитись на ньому!» (Йн 9, 1‑3).  Але існує окрема тема — психічні тягарі, які можуть виникати від кривди, зазнаної безпосередньо від предків і найближчих.

          Гріх має не лише духовні наслідки

          «Наслідки гріхів — різні, — пояснює о.Ґжеґож Мазур ОР, доктор моральної теології. — Дійсна сповідь, яка завершується відпущенням гріхів, насправді відпускає нам провину і повертає до єдності з Богом та Церквою; однак вона не усуває автоматично всіх наслідків». Окрім духовних наслідків, «гріхи можуть мати наслідки психічні (приміром, поранене почуття власної цінності), соматичні (коли, наприклад, об’їдання перетворюється на ожиріння, нездоровий спосіб життя “карає” діабетом, а перегляд порнографії несе з собою порушення ерекції, навіть у молодих чоловіків), а також матеріальні (скажімо, коли ми витрачаємо забагато грошей на стимулятори — цигарки, каву — або на необов’язкові речі)», — перелічує домініканець. І хоча ми не «успадковуємо» гріхів наших предків, та їхні наслідки можуть мати цілком відчутний вплив на нас. Зокрема, «якщо ми зазнавали цього в дитинстві чи замолоду. Наприклад, якщо вдома була проблема з алкоголем — прадід пив, дід пив, батько пив, — то, виростаючи в такому кліматі, ми зазнаємо цілком конкретних обтяжень, а в доросле життя виходимо з чималим багажем, який — якщо не буде пророблений і зцілений — може негативно впливати на подальше життя».

            Як дати собі раду з наслідками зла?

          Три способи Хоча Господь Бог не карає нас за чужі гріхи, ми, однак, зазнаємо кривди. Не завжди спеціально завданої. Що з цим робити? Отець Мазур вказує на кілька шляхів. По-перше, сакраментальне життя і молитва, тобто входження, в контакті з Богом, у процес прощення, якого не варто плутати з примиренням або поновленням приязних стосунків із кривдником. «Примирення інколи можливе, інколи — ні. Його не варто плутати з прощенням, що не змінює того факту, що прагнути до прощення (хоч напевно не за будь-яку ціну) — це справа добра. Прощення також не означає, що я одразу знову довірятиму кривдникові або що подружуся з ним, хоч я і знаю випадки, коли вдалося відбудувати довіру, ба навіть близькі зв’язки», — уточнює домініканець. По-друге, «варто подбати про стосунки з близькими, віруючими, а водночас доброзичливими до нас людьми, з якими ми можемо щиро порозмовляти й дістати підтримку. Їх можна знайти по церковних спільнотах, які для щораз більшого числа людей стають природним середовищем духовного одужування, навернення і зростання». По-третє, допомогти може професійна терапія, «особливо якщо кривда була серйозна і це може спотворювати все подальше життя жертви».

          Чому люди охоче вірять у родові прокляття?

          «Родове зцілення становить форму виправдання слабкості й шукання легких пояснень та прощень скоєного зла», — так висловилися польські єпископи. Скинути з себе провину за свої невдачі на предків — привабливо. Це спокуслива ідея для того, щоби звільнити себе від відповідальності за власні рішення та від необхідності зайнятися своїми ранами. Але така позиція напевно не сприяє духовному розвитку. «В цьому напевно є якийсь елемент магічного мислення, — каже о.Ґжеґож Мазур, — але також страх, яким живиться детермінізм і незгода на власну слабкість. А визнання слабкості, безсилля — це ж, зрештою, початок шляху зцілення!»

          Складна, католицька наука

          Кожний з нас відповідає, повністю і виключно, за свої рішення. Повністю відповідає — але також і виключно за свої. Саме за них відповідатиме перед Богом. Церква не дає нам нових відмовок і не підтримує втечі від відповідальності. Здорове, правильне життя вимагає конфронтації з дійсністю — часто тяжкою, — і з власними спогадами. Це — один із проявів зрілості й відповідальності: духовної та життєвої. І нехай саме вони будуть тим цінним, що ми передамо наступним поколінням.

           

          Джерело: CREDO

          Читай також

        • Чи можна з позиції Церкви вважати тих, хто загинув за Україну, новомучениками?
        • Школа міжконфесійного діалогу «Зцілення ран війни: спільне завдання українських Церков»
        • У пошуках крихти надії
          • Оціни

            How useful was this post?

            Click on a star to rate it!

            Average rating 0 / 5. Vote count: 0

            No votes so far! Be the first to rate this post.

               

              Коментарі

              • Респект Барселона    02.06.2019 о 00:35

                Шановному автору треба поїхати на екзорцизм і подивитись як реагують біси, коли екзорцист молиться за рід, за прощення родової кари біснуватому.. .