“Ти зламала те, що вже ніколи не зростеться”. Лист дорослої доньки до суворої матері

Цей текст залишила одна із читачок блогу.

Дорога Мамо

Це я, твоя двдцятип’ятирічна донька, та найстарша, та нібито ідеальна. Пишу, хоча ніколи не прочитаєш того листа. Ти ні, але може прочитають його такі, як Ти. Перш ніж перейдеш до читання далі, хочу сказати, що люблю Тебе, мамо. І завжди буду… незважаючи на те, що зламала мене.

Ти виховувала мене суворо, мамо. Пам’ятаю, що кілька разів отримала шкіряним поясом батька за провини, які навіть не мала шансу пояснити. Не знаю, чи дивилась, чи набрякає рівномірно, як завжди в таких моментах говорила. Пам’ятаю однак, що кожен удар на моєму тілі відбирав у мене відвагу, ламав дух, і збільшував страх перед світом.

Пам’ятаю, як чула від Тебе “риби і діти голосу не мають”. Слова ті звучали часто, особливо коли не могла зарадити собі з емоціями і кричала або плакала. Тоді я довідалася, що моя думка неважлива, що завжди і абсолютно слід слухати інших, тому що я не маю права голосу. Це надірвало мою здатність ставити межі. До тієї міри, що у віці двадцяти п’яти років мене використали сексуально. Я не змогла вчинити опір, бо мене завжди вчили підкорятись. Не знаєш про це, мамо. Нікому не розповідала про ту ніч, але з нею пов’язаний величезний страх завагітніти.

Знаєш, що люблю дітей, люблю проводити з ними час, діти дають мені почуття безпеки, їх світ зрозумілий мені, але боюсь завагітніти, незважаючи на те, що хотіла би мати дітей. Той нераціональний переляк, який ускладнив будь-яку сексуальну активність, спричинив теж, що недавно залишив мене хлопець, уже третій, бо не витримав обширу тіней, що оточують мене. Не звинувачую його, бо винен той, що використав мене. Ну і Ти, бо прищепилп мені безумовну покору.

Знаєш, ніколи не була я такою, як Ти і тато. Ви реалісти, що твердо стоять на землі, я ж з буйною уявою витала в хмарах, кахалась в книжках. Навіть писала сама. Від початкової школи перемагала у літературних конкурсах, маю десятки таких перемог.

На жаль, ніхто так і не оцінив того, що мені йде ця справа. Завжди говорилось, що я не є здібною до фізики. Зараз закінчую друге навчання, за кордоном, в одному з найкращих закладів світу, розмовляю п’ятьма мовами, їжджу на наукові конференції, пишу статті, віднедавна викладаю… і завжди здається мені, що я безнадійна в тому, що роблю, навіть якщо люблю це. Може якби стала фізиком, Ти би більше мною пишалась?

Те, чого іще навчила мене, мамо, то переконання, що усі важливіші за мене. Ти ніколи не брала до уваги те, що я говорила. Пам’ятаєш Наталку, доньку Твоєї подруги? Мешкали в одному під’їзді, ходили до одного й того ж класу. Наталка кпила з мене з наймолодшого віку, але я не могла постояти за себе. Часто мене била, могла зненацька задерти плаття, потім, коли я дорослішала, насміхалась з моїх грудей та стегон. Одного разу на подвір’ї Наталка захотіла гратись в якусь іншу гру, ніж більшість дітей. Вирішили спочатку гратись у ту гру, яку обрала більшість, а потім в іншу. Але Наталка не була задоволена цим. Прибігла до Тебе, мамо, з плачем і поскаржилась, що я її копнула. Ясна річ, я того не зробила, але Ти повірила чужій дитині, а не рідній. Ти жорстоко покарала мене тоді, хоча я плакала і повторювала, що нікого ніколи не копала. І так було не один раз, бо Наталка була чудовою акторкою, вміла плакати, коли треба, хто ж би повірив тоді дівчині, що стояла із затиснутими зубами. Затиснутими не зі злості, але щоби не розплакатися. Тим паче дитині значно гидкішій, худій, з випираючими вилицями. Зараз Наталка одружена, має сина. Я самотня, бо так складно комусь довіритись.

Коли кілька років тому потрапила до психіатричного шпиталю, уся родина замовчала цю подію. Ніколи не говорила Тобі, що у шпиталі мені було добре, не боялась тих пацієнтів, навіть важкохворих. Можливо перебування за закритими дверима було найкрасивішим періодом у моєму житті, хоча навіть лікарі мене висміювали, бо як то із таким дивовижно високим інтелектуальним коефіцієнтом сидіти в психіатрії, чи не слід взяти себе в руки!

Цього ніколи не було достатньо – просто взяти себе в руки. Ти навіть не помітила, що ще задовго до цього інциденту я страждала від анорексії і булімії, Тобі щось здалося, але так і не визнала того. Я поборола цю хворобу самостійно, тому що вже тоді психолог мене ігнорував. Я боролася, розуміючи, що сама у цьому світі, і якщо не допоможу собі, мені ніхто не допоможе.

Ким я зараз є, мамо? Якщо запитаєш знайомих, скажуть Тобі, що я – душа товариства, людина з чітко визначеними поглядами, та, хто проходить через життя з піднятою головою, голосно говорить, коли їй щось не подобається, завжди захищає слабких, дотепна і, до речі, надзвичайно розумна. Ніхто не знає, лише мій психіатр підозрює, що я борюся з жахливою соціальною фобією, і вся маска – це страх почувати себе збентеженою, висміяною, відкинутою. Я так боюся потрапити в якусь незручну ситуацію, щось не так сказати, що іноді це сниться мені вночі. Чому? Тому що кожного разу, коли мені щось не виходило, ти насміхалася, мамо, десятки разів розповідали друзям і родині (і в моїй присутності), як я зробила щось не так. Я почувала себе такою жалюгідною в той час, що це почуття ніколи не залишало мене. Ніколи, мамо.

Так, я душа товариства, я закінчила один з найкращих університетів світу, власне, закінчую другий, розмовляю п’ятьма іноземними мовами … І, до речі, я згвалтована дівчина, яка, мабуть, ніколи не буде матір’ю, яка носить в собі тінь, порожнечу і сором, яка не вірить в себе, яка ненавидить своє відображення в дзеркалі, яка боїться всього, навіть переходити вулицю. Але насамперед я самотня, хоча маю десятки друзів. У мене більше суперечностей, ніж можу порахувати, я відчуваю непослідовність, що вібрує всередині, я все ще чогось боюся, страждаю від хронічного безсоння, маю серцеву недостатність, а мої анорексичні м’язи перебувають у жалюгідному стані, як шлунок через булімію. І коли хтось дивиться на мене,то думає: “але ж красива”. Але я негарна, точно не є гарною всередині …

Ти зламала мене, мамо, і те, що було зламано в мені, не зростеться. Цього не можна склеїти. Не можна зашити. Я знаю, що кажу, бо хоч вважаєш інакше, я не слабка людина. Щоразу, коли падаю, встаю і намагаюся робити кроки далі. Незважаючи на постійні суїцидальні думки, які супроводжували мене, я ніколи не робила спроб покінчити з життям. Я працюю над собою, хоч і знаю, що поле психології і розвитку особистості не дає мені занадто багато шансів на успіх в житті, але вважаю, що я все ще можу бути тим, ким хочу. Але те, що ти зламала в мені, зламаним буде назавжди. Це як склеїна порцелянова лялька – вона вже ніколи не буде такою, якою була перед падінням.

Але знай, мамо, я люблю Тебе. Бо Ти моя мати. Я знаю, що Ти ніколи не хотіла мені кривди. Я знаю, що виховувала мене якомога краще. Я також знаю, що Ти завжди наполегливо працювала, щоб я мала повний шлунок, чистий одяг, щоб я могла поїхати в літній табір … Я знаю, що Ти просто не знала, що те, що Ти робиш, може мати протилежний ефект від бажаного. Ти ніколи не була поганою матір’ю, навіть якщо зламала мене. Ти старалась, тому я, уже доросла, навчилася з Тобою жартувати, розповідати більше… Ти ніколи не дізнаєшся всієї правди про мене, але я рада, що можемо поговорити про хлопців і одяг. Або про фільм. Це не багато, але мені цього достатньо. Я хочу, щоб Ти знала, що дуже люблю Тебе, мамо.

Твоя зламана донька.

Переклад Тетяни Трачук