Кілька днів тому я натрапила на картинку в просторах інтернету, яку запостила християнська сторінка. На ній був надпис: «Впадати в депресію ― означає забути, що для тебе зробив Бог!» Після цього посту, я зрозуміла, що не можу далі зберігати стільки болю, який виливають християни, які хворіють депресією, на прийомах у психотерапевтів. Тому я щиро хочу розбити трохи міфів, які обростають це захворювання і пояснити, чому християни по-особливому проживають ці нелегкі часи.
Згідно Міжнародної класифікації хворіб, DSM-5 та української класифікації МКХ-10, офіційно депресія ― це хвороба! Не просто поганий настрій, не просто хандра чи лінь, а хвороба і крапка.
Як і кожна «нормальна» хвороба, депресія має свої клінічні симптоми серед яких:
– Пригнічений настрій (може також проявлятися плаксивістю, дратівливістю, озлобленістю).
– Відсутність радості від того, що раніше приносило радість та задоволення – відповідно апатія, пасивність.
– Підвищена втомлюваність, суттєве зниження енергії.
– Порушення пам’яті, уваги, здатності думати, вчитися.
– Порушення сну.
– Зміни апетиту та маси тіла.
– Негативне, песимістичне мислення.
– Сповільнення рухів, мислення, мови (а інколи навпаки «ажитація» ― свого роду нервове збудження).
– Небажання жити, суїцидальні думки та дії.
Якщо ці симптоми тривають більшу частину дня і є стійкими впродовж двох тижнів, то можна говорити про депресію.
До чого тут християни як «окрема каста» людей? Дуже-дуже часто особи, які практикують добрий християнський спосіб життя у стані депресії зустрічаються зі схожими цитатами, як та, що навела на початку статті. Тоді, особа, якій і так дуже важко на фізичному та емоційному рівні, почувається ще й стигматизованою в церковному середовищі, мовляв вона невдячна за Божі дари…
Але правда одна і вона незмінна ― люди з різних середовищ однаково хворіють депресією, бо вона не обирає конфесії, віку чи соціального статусу. Чомусь підчепити ангіну чи виразку не є невдячністю перед Богом, натомість психічні хвороби після таких реплік стають ще важчим випробуванням для віруючих людей, ніби вони не мають права на них хворіти, ніби християнський світогляд мав би вберегти особу від хвороби… Такий погляд на це захворювання лише посилює його і відкидає людину від тих, хто мав би надати допомогу.
В депресії є багато підтримуючих циклів. Уявіть, що людина сидить в бульбашці і не має там ресурсів. Щоб їх отримати, треба вийти назовні, де вони є, але щоб до них дійти, потрібні ресурси, яких нема. І перебування в цій «бульбашці» для людини з будь-яким світоглядом перетворюється на справжню агонію, виходу з якої, здається, нема.
Хіба помічними є друзі, які збоку озвучують фрази на кшталт: «У тебе слабка віра», «Тобі треба більше молитися» чи «Впадати в депресію ― гріх, бо ти не довіряєш Богу», або найоригінальніше, що я чула: «Ти неправильно віриш, добрі християни не мають депресії».
Особи, які страждають від депресії не мають сили молитися, їсти, працювати, дбати про себе ― і це нормально. Вони проживають всеохопне безсилля, не бачать виходу з цього стану, не вірять, що це рано чи пізно закінчиться.
Клієнти з депресією на зустрічах зі мною діляться великим болем після таких закидів у їхню сторону, почуваються «зрадниками» перед Богом і відкинутими дорогими їм людьми. До всіх нелегких симптомів додається відчуття провини та сорому за свій стан і свою слабкість. І мені так хочеться їм сказати, що їхня депресія аж ніяк не є свідченням того, що у них «бракована» віра, неправильна молитва чи ще щось, не таке. Вони просто хворіють, так само як всі ми інколи хворіємо грипом. Їм просто потрібна кваліфікована допомога психолога чи психотерапевта, а у складніших випадках ― медикаментозна підтримка та супровід психіатра!
Я бачу на свої очі, як здорова духовність може стати тим фантастичним і незламним ресурсом, який допоможе вийти з депресії. Я спостерігаю в християн набагато більшу опірність перед викликами і це справді чудово коли психологія і духовність йдуть поруч нога в ногу, долаючи великі відстані та підкорюючи високі вершини. І мені так сумно спостерігати, як іноді нездорові погляди на християнське життя, можуть використати духовність проти особи, яка й так дуже вразлива в депресії.
На завершення хочу додати, що перш ніж оцінювати рівень стосунків людини з Богом під час депресії, спитайте себе, чи буде корисно їй це почути. Викиньте з лексикону критикуючі та насильницькі заклики штибу «ти можеш, не вигадуй!», «справжній християнин повинен…», «депресія ― це ознака слабкості» тощо. Краще дайте людині безпечний простір поряд зі собою, відчуття прийняття у будь-якому стані та можливість опертись на вас, якщо стане геть важко.
Коли ж помічаєте, що особі стає гірше, то спробуйте запропонувати їй звернутись до психолога чи психотерапевта. На жаль, в Україні навіть звернення до цих фахівців вже вважається стигмою і носить забарвлення «ненормальності». Поясніть, що потребувати допомоги фахівця з ментального здоров’я так само нормально, як потребувати допомоги стоматолога чи травматолога. Доносьте, що депресія ― це недуга, з неї є вихід і ви готові бути поряд, як би важко особі не було.
На завершення хочу додати, що більшість із нас бодай раз у житті зустрінуться з депресією, вона є одним із етапів пережиття втрати чи прийняття якихось складних моментів (важкого діагнозу, звільнення, розлучення і т. д.). Будьмо милосердними і чуйними до тих, хто такий вразливий у цій недузі та не додаваймо ще більше ран цим людям.
Марія ТРАКАЛО,
керівниця Центру сімейної психотерапії О. Гальчинського
