Сьогоднішнє недільне Євангеліє розповідає нам про віру двох людей, через яку було даровано зцілення від кровотечі та воскресіння від смерті.
Віра начальника синагоги походила з любові до дочки. Віра жінки походила з безвиході. Коли народилася дочка Яіра, у жінки почалися проблеми із здоров’ям. Жінка за 12 років витратила на лікарів все, що мала. Яір готовий був витрачати, але ніхто з лікарів не може вилікувати від смерті. Тому він і вона звернулися до Ісуса – бо Він був їх єдиною надією. Віктор Гюго сказав: “Надія була б найбільшою силою людської душі, якби не існувало відчаю”. Саме відчай рухав тими обома людьми, коли вони вирішили віднайти в Ісуса надію.
Жінка явно не дотрималася карантинних норм того часу. Кровотеча робила її персоною нон грата. Читаючи чи слухаючи про те, як люди товпилися навколо Спасителя, подумайте, чи Ви не скучили за тим часом, коли так можна було. Ще рік тому між людьми навіть у натовпі траплялися прірви довіри. Сьогодні ж перед нами стоїть загроза того, що людина звикає перебувати у прірві на самоті. Натомість, два чуда сталися через дотикання. Те, що в нас сьогодні асоціюється з небезпекою, в уривку означає щось протилежне. Вірю, що так, як є сьогодні, буде не завжди.
Найбільше, що мене вражає в цьому уривку момент, коли всі присутні в кімнаті з мертвою дівчинкою (а це три апостоли і батьки дитини) плакали за нею, але сміялися з Ісуса. Горе часом вчиняє з нами злий жарт, ми перестаємо довіряти Богові. Але Бог не зважає на нашу слабкість, бо був момент, коли Він також чувся на хресті слабким і покинутим.
