Інколи людина понакладає на себе багато різних молитовних правил і аскетичних практик, тих чи інших обмежень і потім сама стає їхнім заручником. Найважливіше в аскетичній практиці – це те, щоб усе, що ми робимо, наближувало нас до Бога.
Якщо ті чи інші наші подвиги не наближують нас до Бога, це означає щось не так. Будь-яка аскетична практика не може бути самоціллю. Її мета і завдання – привести нас до Бога, перемінити, зробити кращими. Навіть якщо ми беремося за якийсь подвиг, то братися слід на певний час, придивлятися, радитися з духовним отцем. Якщо це нам корисно, то можемо охопити більше. У духовному житті, якщо говорити про аскезу, не так важлива кількість, як постійність.
У народі кажуть: «Вода камінь точить», тому немає потреби набирати багато. Кожен із нас у своєму житті робив якісь постанови: одну, дві, безліч… Але пізніше ми їх дуже часто залишали. Тому важливо взятися за якийсь невеличкий подвиг і тривалий час його виконувати. А досягши стабільності, поволі можна збільшувати ті чи інші аскетичні практики.
Як навчають святі Отці: коли ти думаєш про Бога, то вважай, що все залежить від Бога, коли ж дивишся на себе – роби так, ніби все залежало б від тебе. Важко провести межу Богові. Робити на максимум наших можливостей і тоді чекати Божої благодаті, допомоги. Але ж зробімо все, що можна зробити, все, що в наших силах, можливостях, все, на що ми здатні, що зараз розуміємо, чого свідомі в цю хвилю. А Бог допоможе і сприятиме в усьому.
