У центрі Католицької Церкви поселився жебрак. Прихисток для себе він знайшов під колонадою Мікеланджело на площі перед базилікою Святого Петра. Помешканням йому слугувала стара пошарпана паперова коробка, яка частково захищала від сонця, і цілковито була некорисна під час опадів. Саме для захисту від них була потрібна колонада.
Його присутність у цьому місці часто викликала нарікання, відразу та огиду серед прочан. Люди, які проходили поруч, прагнули позбавитися від нього. Їх виводив із рівноваги його неохайний, зранений та невідповідний цьому святому місцю вигляд. Їх дратував запах, який линув від нього. Це був запах алкоголю, бруду та нечистот вулиці. Їх насторожував його крик, за допомогою якого він спілкувався із такими ж як він. Можливо, він кричав, щоб заглушити навколишній гамір, спричинений натовпом людей. А можливо, щоб заглушити байдужість навколишнього натовпу людей. Або щоб просто бути почутим. Їх вводили у почуття ніяковості його прохання про милостиню. Все вказувало на те, що він сам винен у своїй життєвій ситуації. А тут прилаштувався, бо ніхто не вижене, не поб’є, не заставить насильно щось робити.
Він перебував за узбіччям самого життя. Біля нього снували люди у пошуках вражень, радості та віри. Вони рухалися у певному визначеному напрямку, ставили цілі і їх досягали. Вони заробляли гроші, забезпечували себе та, здавалося б, контролювали події свого життя. Усі події – окрім того бідного жебрака, який муляв зір своєю відсталістю, відстороненістю, ба навіть відкинутістю від життя. Хіба ж це життя? Замовкни, не турбуй, зникни назавжди!
Потім я зустрів жебрака у рідному місті біля храму, поблизу станції метро у Києві, на Єлисейськиз полях у Парижі, на вокзалі у Мюнхені, зовсім поруч зі своїм життям… Бідність усюди. Однаково небажана й нестерпна. З однієї сторони, людськість, затерта стражданнями, життєвими невдачами та неприйняттям, а з іншої сторони, людяність, втрачена серед успіхів, вигод і комфорту життя. Бідність усюди. Завжди з унікальним людським обличчям.
Сліпий Вартимей, позбавлений навіть імені, адже “бар Тимей” – це прізвисько, що означає “син Тимея”, перебував у такій же ситуації бідності. На узбіччі життя суспільного і релігійного, за межами людської спільноти, позбавлений зору та співчуття. Залишалося єдине: віра у те, що Бог спасає, що Ісус почує. Тому пронизливий крик із глибин душі. Конкретний та виважений, сповнений надії і болючого визнання свого плачевного становища. Крик, який заглушують, відкидають, вкотре не приймають. Проте, крик, який проникає у самісіньке серце Бога, перетворюючись на молитву.
Цієї віри того, хто не мав нічого, вистачило. Цієї віри було достатньо, щоб отримати найбільш бажане багатство – прозріння. А навіть значно більше. На відміну від людей, які відкинули, обмежили та позбавили голосу, Господь прийняв, наблизив та зцілив. Повернув до життя.
У Божому серці поселився жебрак…
