Слово святого отця нашого Йоана Золотоустого під час лихоліття про непохитність і терпеливість

Читай також

  • Відбулися IV дні формування для молоді
  • Чи можна з позиції Церкви вважати тих, хто загинув за Україну, новомучениками?
  • Школа міжконфесійного діалогу «Зцілення ран війни: спільне завдання українських Церков»
        • Слово святого отця нашого Йоана Золотоустого під час лихоліття про непохитність і терпеливість

          Благословенний Бог, Який утішив ваші скорбні душі, заспокоїв ваші збентежені думки! А що ви отримали достатню розраду, це показали ви своєю ретельністю і ревністю до слухання, бо скорботна душа й охоплена хмарою печалі не може охоче слухати настанови. А ви, бачу, слухаєте мене з великою охотою і з великим старанням, відкинувши всю печаль, і любов’ю до слухання відігнали ці скорботи. Тому разом з вами дякую Богові, що це лихо не здолало вашої мудрості, страх не послабив вашої бадьорості, скорбота не погасила вашої ревності, небезпека не остудила вашої запопадливості, страх від людей не переміг вашої любові до Бога, важкий час не зруйнував вашої старанності. І не тільки не зруйнував, а зміцнив, не тільки не послабив, а підсилив, не тільки не погасив, а ще більше запалив.

          Спорожніла площа, зате наповнилася церква. Та розбурхує печаль, а ця подає радість і духовне піднесення. Тому, улюблений, коли ти вийдеш на площу і зітхнеш, побачивши її порожньою, піди до матері, і вона тут же втішить тебе безліччю своїх дітей, покаже тобі всю присутність братів і сестер і прожене від тебе всяку печаль. У місті ми шукаємо людей, ніби живемо серед пустелі, а коли приходимо до церкви, опиняємося серед багатолюдності. Коли море хвилюється і піниться від сильної бурі, страх заставляє всіх тікати звідти до пристані. Так і тепер хвилі площі і буревій міста змушують усіх звідусіль сходитися до церкви і зв’язують її членів між собою союзом любові.Тож подякуймо Богові й за те, що через скорботу ми отримали такі плоди, що випробування принесло нам таку користь. Якби не було випробування, то не було б і вінця; якби не було подвигів, то не було б і нагороди; якби не було боротьби, то не було б і почестей; якби не було скорботи, то не було б і втіхи; якби не було зими, то не було б і літа. І це можна бачити не тільки на людях, але й навіть на насінні. І тут, щоби зміг вирости добрий колос, потрібні великий дощ, великі хмари, великий холод. Час сівби є водночас і періодом дощу. А тепер, коли настала негода не в повітрі, а в душах, то й ми посіємо під час цієї негоди, щоб пожати влітку, — посіємо сльози, щоб пожати радість. Не я це говорю, а проголошує пророк: «Ті, що сіють зі сльозами, пожнуть з радістю» (Пс. 125, 5).

          Але не так допомагає проростати і зростати дощ, який падає на насіння, як пророщує і допомагає дозрівати насінню благочестя дощ наших сліз. Він очищає душу, зрошує розум і допомагає швидко проростати насінню вчення. А для цього необхідно робити глибоку борозну, до чого закликає і пророк, який говорить: «Розоріть собі нові ниви і не сійте між терням» (Єр. 4, 13). Як хлібороб глибоко оре землю плугом, готуючи надійне сховище для насіння, щоб воно, будучи посіяним, не залишалося на поверхні, а заховалося в надрах землі і безпечно пускало корені, так повинні робити і ми — розкрити глибину серця, розорюючи його скорботою, наче плугом. До цього закликає й інший пророк словами: «Роздирайте серця ваші, а не одяг ваш» (Йоіл, 2, 13).

          Отож, розірвімо серця, щоб будь-яка негідна рослина чи лукава думка, якщо вона є в нас, була вирвана з корінням, і ми очистили ниву для насіння благочестя. Якщо тепер не обновимо (ниву), якщо тепер не посіємо, якщо тепер не проллємо сліз, коли в нас скорбота і піст, то в який же інший час віддамося упокоренню? Невже під час спокою та веселощів? Але ж це неможливо, бо спокій і веселощі, зазвичай, спричиняють безтурботність, тоді як скорбота спонукає до турботливості і змушує зовні розсіяну і багато чим розніжену душу звертати увагу на себе.

          ….

          Бог може і сьогодні припинити всі лихоліття, однак Він не припинить скорботи, поки не побачить, що ми очистилися, поки не побачить, що в нас сталася переміна і (прийшло) тверде й непохитне покаяння. Як майстер золотих справ не виймає золота з горна, поки не побачить, що воно добре очистилося, так і Бог не відверне цієї хмари, поки нас уповні не виправить. Той, Хто допустив випробовування, Сам знає час, коли покласти кінець випробовуванню. Той, хто грає на цитрі, не надто натягує струну, щоб її не обірвати, і не послаблює надміру, щоб не розладнати гармонію звучання. Так чинить і Бог: не залишає нашої душі ані в постійному спокої, ані в тривалій скорботі — облаштовує те й інше за Своєю мудрістю. Він не попускає, щоб ми постійно насолоджувалися спокоєм і через це не зробилися безтурботними. Але й не попускає, щоб ми були у безупинній скорботі і через це не впали духом і не дійшли до розпачу.

          Отже, час припинення лихоліття надамо Йому, а самі молімося і живімо  благочестиво. Адже наша справа – повернутися до чеснот, а припинити лихоліття – справа Божа. Бог хоче погасити цей вогонь сильніше, ніж ти, що зазнав випробовування, але Він очікує твого спасіння. Тому, як через спокій прийшла скорбота, так і через скорботу треба очікувати спокою. Не завжди буває зима, і не завжди літо; не завжди бувають хвилі, і не завжди тиша; не завжди ніч, і не завжди день. Так і не завжди скорбота, але прийде і спокій, якщо тільки ми під час скорботи будемо неустанно дякувати Богові.

           Підготував Максим Тимо

          Читай також

        • Відбулися IV дні формування для молоді
        • Чи можна з позиції Церкви вважати тих, хто загинув за Україну, новомучениками?
        • Школа міжконфесійного діалогу «Зцілення ран війни: спільне завдання українських Церков»
          • Оціни

            How useful was this post?

            Click on a star to rate it!

            Average rating 0 / 5. Vote count: 0

            No votes so far! Be the first to rate this post.