Милий Боже, Ти знаєш, що у нас війна? Справжня, навіть справжніша, ніж багато хто з нас міг собі уявити.
Багатьох уже немає між нами, Ти ж знаєш, Боже? Скільки разів Ти вчиш мене не боятися, але насправді це не так просто.
Щоранку хтось не просинається, а хтось не доживає до заходу сонця. Ти бачиш, Боже?
Бачиш жінок, які народжують у холодних підвалах? Як Богородиці.
Їхніх дітей, сповитих у будь-що, як Ісус. Чому так, Боже? Ти знаєш…
Малята народжуються під свист куль, і помирають від них. Бо хтось боїться їх, кількаденних, як тоді Ісуса. І напивається крові.
Однак
Наші Рахилі не плачуть над тільцями своїх дітей – на них летять бомби або вони вже вбиті.
Знаєш, Боже, у нас війна. Це коли ворог зветься дуже конкретним іменем.
Хто ж назвав його так, Хто ж зітре його з цієї землі, Боже? Хто як не Ти?
Глянь лише на маму, яка хоронить своїх синів – двох одночасно, чи за декілька днів…
Жінку при надії, чоловік якої сьогодні загине…
Хлопчика, дівчинку, що сидять біля своїх батьків, декілька хвиль до того вони ще були живими.
Глянь, милий Боже, бо Ти сотворив світ. Невже цього ворога Ти зупинити не можеш?
Знаю, милий Боже, Ти бачив немало війн. Та ця війна – наша, болить як відкрита рана. Ти вчиш не боятися. Зрештою, Ти правий.
Вже страху нема, ми навчились зсувати гори.
Тетяна ТРАЧУК
