“Великдень — це не про освячену ковбасу з писанкою, а про турботу за всіх, хто поруч”, — о. Андрій Шестак про Воскресіння у час війни

Читай також

  • Приходьте і зоставайтеся
  • Бог бо так полюбив світ, що сина свого єдинородного дав
  • Воздвиження нагадує нам про хрест Христа
        • “Великдень — це не про освячену ковбасу з писанкою, а про турботу за всіх, хто поруч”, — о. Андрій Шестак про Воскресіння у час війни

          Про допомогу ближнім як сенс існування, місце Бога у великій війні та зустріч світлого свята Воскресіння Христового з примиренням у серці розпитали в заступника декана факультету суспільних наук та директора Школи журналістики та комунікацій Українського католицького університету отця Андрія Шестака.

          Про війну як найбільш правдивий каталізатор істинності віри

          Як священник за останні кілька тижнів я чітко побачив, наскільки часто згадується ім’я Всевишнього. При чому не тільки в повсякденній комунікації між людьми, а також у всіх ЗМІ та соцмережах. Кожен спікер, який виступає із заявами, постійно закликає українців не тільки зберігати спокій та допомагати нашим захисникам та волонтерам, а й просить про молитву. Разом з тим у щоденному перенасиченні небаченої жорстокості, люті та ненависті змінюється усвідомлення свого духовного життя у кожного з нас. Нині питання про волю Бога та й загалом його існування більше ставлять, ті, хто не вірить. Для тих, хто вірить, — здебільшого все зрозуміло. Провидіння як таке — не є чітким, воно без точних прописаних дороговказів. Загалом вся історія спасіння, яка йде від перших віків, дуже жорстока. Якщо ми візьмемо і трохи полистаємо Старий Завіт — не знайдемо там безпечності та гладження по голові. Виростання у свободі і гідності — це постійне протистояння. Тож формування суспільства неможливе без випробувань. Як показує історія, є речі, яких у стані спокою, стабільності та миру людина просто не може зрозуміти. Натомість зіткнення з проблемою передбачає переусвідомлення життя.

          Відверто, війна — це найбільш правдивий і очевидний каталізатор. Той, хто не зустрічав Бога і не відчував у ньому потреби, — тільки утвердився у своїх думках. Той, хто шукав, — зміг знайти для себе додаткові відповіді. Можу провести аналогію з карантинним часом. Разом з COVID-ом кількість вірян, зокрема греко-католицької церкви, скоротилася приблизно на 30%. Це не внаслідок захворювання чи смертей — просто у людей зник соціальний елемент важливості і тієї самої потреби “Я мушу ходити до церкви, бо що ж сусіди скажуть!”. Нині в час війни можна знайти ще одну влучну “відмазку” для духовних пошуків. Мовляв, Бог є жорстоким або Його й взагалі немає. Інакше як Він може допустити цю війну? Насправді, відповідь на поверхні, бо християнська теологія відкидає пояснення наративу “Чому Бог допустив війну” свобідною волею, яку Всевишній дарував кожному з нас. Переформулюймо запитання: чому людина допустила війну? Чому людина йде на такі жахіття? Чому саме людина досі після багатостолітньої величезної кількості воїн продовжує воювати? У XXI столітті разом з питаннями рівності, людської свободи та гідності у нас існує не по-воєнному жорстока війна, яка нівелює всі попередні питання порядку денного. Як так?

          Війна є викликом для нашого народу, випробуванням для кожного з нас. Вона, як і кожна криза, завжди показує, ким ти є насправді. Гадаю, за час війни чимало людей, які байдуже ставилися до своїх стосунків з Богом, навпаки — знайшли його. У перші дні це можна було добре простежити на всіх парафіях нашої греко-католицької церкви, коли людей у храмах більшало. Ця тенденція зберігається в більшій мірі і до сьогодні. І багато чого прояснює.

          Період підготовки до Пасхи — як час для переосмислення життя

          Цьогоріч українцям доведеться зустріти свято Воскресіння Господнього з природнім в часі війни неспокоєм на серці. Після майже 60 днів невимовного болю, злості та відчаю Великдень мав би стати якоюсь кульмінацією перемоги світла над темрявою не тільки на внутрішньому, а й на державному рівні. Як же сильно ми прагнули, аби з приходом Пасхи війна закінчилася — було би так гарно, мило і знаково! Але так не виходить. І, напевно, не вийде. І з цим нині треба змиритися. Зараз кожен з нас перебуває у відчутті всеохопного страху — за життя рідних та близьких, перед невідомістю чи нерозумінням, як жити далі. Чимало хто намагається абстрагуватися. І, здавалося б, свята — прекрасна нагода для цього. Але варто пам’ятати: саме Воскресіння Ісуса відбулося дві тисячі років тому. Натомість Пасха є подією, яку ми переживаємо щороку. Так само щороку намагаємося знайти Воскресіння насамперед на особистому рівні. Бо “християнськість” — це не про глобальні зрушення, а про зміни кожної людини. Тож весь період підготовки до Пасхи є часом для переосмислення свого життя. Цього ж року такий персональний досвід наклався на період війни. І в цьому його унікальність.

          Знаєте, одна з моїх студенток до початку нового етапу російсько-української війни періодично навідувалася в зону тоді ще ООС. І з кожним приїздом туди помічала одну цікаву річ: на лінії вогню усі дрібні і пусті непорозуміння, тривоги і сумніви раптом стають чіткими і ясними. Бо там на такі речі просто немає часу. Наші захисники і захисниці не вдаються до глибинних аналізів та самотерзань, не будують багато очікувань на майбутнє і не побиваються за втраченими можливостями минулого. Вони просто живуть і знають, кого люблять, а з ким не хочуть мати нічого спільного. Знають, для чого прокидаються щоранку і за що борються. Війна дисциплінує їхні емоції та оголює справжнє нутро цінностей. Для християнина такий стан мав би бути вічним: ти прагнеш постійно перебувати у стадії боротьби зі своїми недосконалостями. Це сценарій, яким треба проживати життя щороку. Ти бачиш, з чим або ким доведеться боротися, кидаєш цьому виклик, і, зрештою, перемагаєш.

          Про місце для Бога у цій війні

          Якщо відкинути всі нарікання та переусвідомити контекст питання “Як Всевишній це допустив?”, виникає логічне питання: а чи є загалом місце для Бога у цій війні? Якщо коротко: так, є. І проявляється у малих речах, яких значно більше, ніж жахливих звірств. Ви, мабуть, помітили, що ніколи раніше “українськість” не була настільки поширеною у світі. Про нас ніколи так довго і багато не говорили на світових майданчиках. У міжнародної спільноти змінилося уявлення про Україну як умовну державну одиницю з набором цінностей. І я в цьому неодноразово переконувався особисто. З кінця лютого я вже збився рахувати кількість інтерв’ю та прямих включень для закордону. Принаймні по країнах це Італія, Іспанія, Франція, Британія, Німеччина, Хорватія, Сполучені Штати, Мексика, Бразилія. Іноземці, з якими мені доводилося спілкуватися, насправді дуже мало знали про Україну. В кожної країни — окреме уявлення та певне стереотипне мислення про нашу державу. Дехто загалом вперше дізнався, що є така Україна на карті світу. Спочатку я чітко простежував підхід, що наша територія — тільки умовне поле бойових дій, де змагаються між собою “сильні світу цього”. І що довше триває війна — тим більше ця думка змінюється. Нині у міжнародної спільноти з’явилося чітке розуміння, що ми захищаємо свої домівки і не просто слугуємо подушкою безпеки для Європи. Починає проявлятися увесь історичний контекст нашої вічної боротьби та її причин. Це щось, чим ми самі почали пишатися. Українці могли себе вважати не найпрекраснішою нацією, зі своїми болями і травмами минулого. Могли думати, що ми певною мірою не повноцінні у перспективі інших європейських держав. Але зараз все це змінюється. Ми, напевно, здобули одну дуже цікаву характеристику — просити про допомогу з гідністю. Бо навіть зараз, коли нам потрібна підтримка, ми не підписуємо всіх можливих і не можливих угод, не віддаємо останнє, не пускаємося берега. Українці просять про допомогу на рівних, що, по суті, є унікальним і новим для нашої історії. Ми почали більше цінувати мову, згадали, що в нас є якісна українська література, і музика, яка звучить нині звідусіль і за яку не соромно. Українське суспільство гідно змогло об’єднатися та відкласти усі дрібні конфлікти і непорозуміння до часу перемоги.

          Разом з тим, я пропоную кожному зосередитися більше не на нав’язливому питанні “Чому Бог це допускає”, а на: “Що конкретно я можу зробити в цьому контексті, в якому перебуваю нині? Що варто вчинити, аби надалі цього ніколи більше не сталося?”. Як ми можемо допомогти рідним загиблого? Що зробити, аби хоч трохи полегшити біль тих, хто на власні очі застав подібні жахіття? Ці питання є більш релевантними. І тут в силу вступає комунікація. Немає іншого шляху до подолання подібної травми, ніж через розмову один з одним, через підтримку, любов, розмову з Богом, що звично називають молитвою. Це все про комунікацію з Богом, про ставлення Йому важких питань, на які ти сам не маєш відповіді. Звісно, Він навряд чи надішле тобі повідомлення в інстаграм з відповіддю чи план дій. Але це не означає, що цього не зроблять люди поруч. Тож якщо у вас знову постане питання “Чому Бог це допускає”, разом з переосмисленням ситуації дозвольте собі усвідомити: допускає тому, що, ймовірно, немає іншого шляху для нашої зміни.

          Подбайте, аби на Пасху людям поруч було по-пасхальному

          Перед Великоднем цікаво спостерігати за трансформацією людей та зміну їхній світоглядних цінностей. Хтось намагається зосередитися на духовному рості, дехто — в силу незнання чи небажання — зосереджується на буденних речах. Але кожен християнин мусить усвідомити: Пасха — це точно не про ковбаску з писанкою в освяченому кошику. Головна мета свята — творення спільноти. Христос воскрес для кожного зокрема, але і для спільнотності людей. Пережиття самої Пасхи є актуальним тоді, коли з’являється можливість переосмислити свої недосконалості, під час Великого посту дати собі з ними раду і вже у момент Воскресіння розділити радість особистої та колективної перемоги з іншими.

          “Христос Воскрес” — це не просто фраза, яку ми кажемо замість “добрий день” декілька тижнів. Це безпосереднє свідчення того, що от, є Христос, і Він воскрес, уявляєте? Людина змогла воскреснути і повернутися від смерті до життя — хіба це не історія воскресіння цілого людства? Тож попри всю традиційність та звичаєвість святкування пасхальних днів, раджу зосередитися на чомусь більшому, ніж освяченому кошику.

          Нині українці у стані війни. Це час, коли ми не знаємо, чи кожна наша хвилина не буде  останньою. І в цій призмі воскресіння — це якраз початок нового життя. Але для чого нам чекати, коли це станеться, якщо нове життя можна почати тут і сьогодні? З неділі, з Ісусовим воскресінням, можна нарешті примиритися з тими, з ким ти давно хотів знайти мир. Звісно, ми зараз це виводимо поза межі глобального контексту України і переносимо на особисте життя. Можемо спробувати попросити вибачення в тих, кого образили. Або ж нарешті позбутися поганих звичок. Можемо спробувати стати добрішими до того, хто поруч. Запитати в ближнього, чи потребує він нашої допомоги.

          Наприклад, в Українському католицькому університеті є дуже хороша традиція — акція «Великдень разом». Традиційно він відбувався у південній та східній частині України, натомість цьогоріч пройде у Львові для тих, кого війна привела у наше місто. 24-25 квітня на території студентського містечка УКУ буде справжній вулик з майстерок з писанкарства, вʼязання коників чи ляльок-мотанок, гаївок, ігор та хороводів. І це найкращий приклад того, як Пасху можна зробити Пасхою для когось іншого. Відкриття своєї домівки та самого себе для іншої потребуючої людини. Бо повірити у Воскресіння означає змінити своє життя до самих основ. Якщо ти живеш так, ніби смерті нема, і вже перебуваєш в умовній вічності, у спілкуванні з Богом страх відсутній. Чим тебе можна настрашити, якщо ти знаєш, що ніколи не втратиш нічого справді важливого для себе, як-от спасіння своєї душі і вічного блаженства разом з Богом? Якщо метою твого життя є допомога і спасіння інших людей, тоді що тебе може настрашити? Яка війна може бути тобі страшною? Які непорозуміння можуть принести тобі дискомфорт?

          Християнство — це загалом про зміну своїх пріоритетів, коли ти фокусуєшся на ціннісно важливіших речах. Так само і пасхальне дійство — це коли ти не шукаєш користі і слави для себе, не ставиш це за самоціль, а насамперед турбуєшся за ближнього. Закликаю всіх нас подбати про те, аби людям навколо нас під час Пасхи було трохи добріше, комфортніше і безпечніше, трохи “по-пасхальному”. Бо саме тоді ми зможемо по-справжньому пережити свято Воскресіння Христового. Миру та злагоди у всі ваші домівки. Христос Воскрес!

          Анна КОЛІСНИК для “ДивенСвіту”

          Фото Миколи Мотрука

           

          Читай також

        • Приходьте і зоставайтеся
        • Бог бо так полюбив світ, що сина свого єдинородного дав
        • Воздвиження нагадує нам про хрест Христа
          • Оціни

            [rating-system-posts]

               

              Про автора

              Журналіст "ДивенСвіт"