Пропонуємо зануритись у богословський аналіз Господньої молитви Папи-емерита Бенедикта XVI.
Молитву «Отче наш» передав нам Лука в коротшій формі, а Матей – у тій, яку перейняла і якою молиться Церква. Дискусія про те, який текст є більш первісним, є не зайвою, але все ж не принциповою. Як в одній, так і в другій редакції ми молимося разом з Ісусом, і ми вдячні, що в Матеєвій формі семи прохань чітко розвинуте те, що в Луки неначе лише окреслюється.
Перед тим, як перейти до детального розгляду, дуже коротко поглянемо на структуру молитви, переданої нам Матеєм. Вона складається насамперед із одного звертання і семи прохань. Три з цих прохань є проханнями, зверненими до другої особи однини, чотири є проханнями від першої особи множини. У трьох перших проханнях йдеться про справу самого Бога в цьому світі; у чотирьох наступних – про наші надії, потреби і нужди. Співвідношення між обома частинами прохань молитви можна порівняти зі співвідношенням обох скрижалей Декалогу, які в принципі є розвитком обох частин головної заповіді – любові до Бога і ближнього, дороговказами любові.
Так і в молитві «Отче наш» передусім постає пріоритет Бога, звідки сама по собі випливає турбота про правильну людськість. Тут також ідеться насамперед про шлях любові, який водночас є шляхом навернення. Щоб людина могла правильно молитися, вона мусить перебувати в правді. А правдою є насамперед Бог, Боже Царство (пор. Мт. 6:33). Передусім нам треба вийти з себе самих і відкритися Богові. Ніщо не може стати правильним, якщо ми не будемо перебувати з Богом. Тому молитва починається від Бога і веде нас на дороги людськості. Врешті-решт ми сходимо вниз аж до останньої загрози людині, яку вистерігає зло – в нас може здійнятися образ апокаліптичного дракона[1], який веде війну проти людей, «що слухаються заповідей Бога і тримаються свідчення Ісуса Христа» (Од. 12:17).
Але завжди залишається початок: Отець наш – ми знаємо, що Він з нами і що Він тримає нас у Своїх руках, нас рятує. Священик Петер-Ганс Кольвенбах у своїй книзі реколекцій[2] розповідає про одного східнохристиянського старця, якому хотілося «молитву ‘Отче наш’ завжди на останньому слові заспівати, а для цього личило б завершити її першими словами – ‘Отче наш’». Таким чином, пояснює старець[3], ми йдемо дорогою воскресіння: «Починаєш у пустелі зі спокусами, повертаєшся назад у Єгипет, потім крокуєш Виходом через зупинки прощення та манни Божої і сягаєш волею Божою краю Його обітниці, Божого Царства, де Він нам звіщає таїнство Свого імені: ‘Наш Батько’» (цит. вид., с. 65 – 66).
Обидва шляхи – вгору і вниз – разом можуть нам нагадати про те, що ця молитва завжди є молитвою Ісуса, і що вона розкривається через сопричастя з Ним. Ми молимося Отцеві Небесному, Якого знаємо через Його Сина; і так Ісус завжди є на тлі прохань, як ми побачимо при детальному поясненні. Нарешті – через те, що «Отче наш» є молитвою Ісуса, вона є молитвою триєдиною: ми молимося Отцеві з Христом у Святому Дусі.
Отче наш, що на Небесах
Починаємо зі звертання «Отче». Райнгольд Шнайдер пише про це в своєму поясненні Господньої молитви: «Господня молитва починається великою втіхою; ми можемо казати ‘Батьку’. В одному цьому слові міститься вся історія спасіння. Ми можемо казати ‘Батько’, тому що Син був нашим братом і об’явив нам Отця; тому що ми через діло Христове знову стали дітьми Бога» (цит. вид., с. 10). Однак, для сучасної людини велика втіха слова «Батько» відчутна не відразу, бо досвід батька часто є або зовсім відсутнім, або затьмарений недоліками батьків. Тому ми мусимо щойно вчитися від Ісуса, що ж означає слово «Батько». У промовах Ісуса Отець – це неначе джерело всього добра, критерій правильної («досконалої») людини: «А я кажу вам: любіть ворогів ваших і моліться за тих, що гонять вас; таким чином станете синами Отця вашого, що на Небі, Який велить Своєму сонцю сходити на злих і на добрих…» (Мт. 5:44-45). Любов, що сягає «до кінця» (Йо. 13:1), яку звершив Господь на хресті в молитві за Своїх ворогів, показує нам суть Отця. Він є цією любов’ю. Через те, що Ісус її здійснює, Він є цілковито «Сином», і запрошує нас стати «синами» – на основі цього критерію.
Візьмімо ще один уривок. Господь нагадує про те, що батьки своїм дітям, які просять хліба, не дають каміння, і продовжує: «Тож коли ви, злі бувши, вмієте давати дітям вашим добрі дари, оскільки більше Отець ваш, що на Небі, дасть дари тим, які Його просять» (Мт. 7:9 і далі). Лука уточнює поняття «добро», яке дає Отець, кажучи: «… Оскільки більш Отець Небесний дасть Святого Духа тим, що в Нього просять» (Лк. 11:13). Це означає: дар Божий – це сам Бог. «Добро», яке Він нам дарує – це Він сам. Тут несподівано стає помітно, про що ж насправді йдеться в молитві: не про те чи інше, а що Бог хоче нам Себе подарувати – це є дар усіх дарів, «єдине необхідне». Молитва є шляхом, щоб поступово очищувати, коригувати наші бажання, і пізнавати, що нам дійсно потрібно: Бога і Його Духа.
Якщо Господь вчить пізнавати суть Бога-Отця на основі любові до ворогів і в ній знаходити Його «досконалість», щоб таким чином самим стати «синами», то взаємозв’язок між Отцем і Сином є зовсім очевидний. Тоді зрозуміло, що в дзеркалі постаті Ісуса ми пізнаємо, ким і яким є Бог: через Сина ми знаходимо Отця. «Хто мене бачив, той бачив Отця», – каже Ісус у трапезному залі до Филипа на його прохання: «Покажи нам Отця» (Йо. 14:8-9). «Господи, покажи нам Отця», – кажемо ми знову й знову Ісусові, а відповіддю знову й знову є Син: через Нього, лише через Нього ми пізнаємо Отця. І так вимальовується еталон справжнього батьківства. Молитва «Отче наш» не проектує людський образ на Небеса, а, виходячи з Небес – виходячи від Ісуса – показує нам, якими ми, люди, мусимо і можемо стати.
Але тепер нам слід докладніше придивитися, аби встановити, що згідно з Ісусовою Благовістю батьківство Бога виявляє нам два виміри. Бог є насамперед нашим Батьком, оскільки Він є нашим Творцем. Через те, що Він нас створив, ми Йому належимо: буття саме по собі походить від Нього, тож є добрим, похідним від Бога. Людини це стосується в особливіший спосіб. Псалом 33:15 говорить: «Він, що сотворив серця усіх їх, вважає на всі їхні діла». Думка, що Бог створив кожну окрему людину, належить до біблійного образу людини. Кожна людина є покликана і бажана Богом. Він знає кожного. В цьому значенні вже на основі створення світу людина в особливий спосіб є Божою «дитиною», Бог – її справжнім Батьком: те, що людина є образом Бога, є іншим способом вираження цієї думки.
Це веде нас до другого виміру батьківства Бога. Христос у неповторний спосіб є «образом Бога» (2 Кор. 4:4; Кол. 1:15). Тому Отці Церкви кажуть, що Бог, створивши людину «на Свій образ», спочатку поглянув на Христа і створив людину на образ «Нового Адама», зразкової людини. Але передусім Ісус є в прямому значенні «Сином» – однієї суті з Отцем. Він хоче всіх нас прийняти у Свою людськість а, отже, у Своє Синівство, у повну приналежність Богові.
Так дитячість стала динамічним поняттям: ми не є вже діти Божі, а маємо ними стати і бути завдяки нашому дедалі глибшому сопричастю з Ісусом. Бути дитиною тотожне наслідуванню Христа. Так слово про Бога-Отця стає закликом до нас самих: жити як «дитина», як син і дочка. «Все моє – Твоє», – каже Ісус Отцеві в архієрейській молитві[4](Йо. 17:10), і те саме сказав батько старшому братові блудного сина (Лк. 15:31). Жити цією свідомістю запрошує нас слово «Отець». Так долається й ілюзія фальшивої емансипації[5] на початку історії гріхів людства. Бо Адам хоче у відповідь на слова змія сам стати Богом і Бога більше не потребувати. Стає зрозуміло, що «бути дитиною» – це не залежність, а таке перебування в стосунках любові, яке є основою людського буття, надає йому сенсу й величі.
Нарешті, залишається ще таке запитання: чи Бог не є й матір’ю? Існує порівняння Божої любові з любов’ю матері: «Як утішає когось рідна мати, так Я буду вас утішати» (Іс. 66:13). «Невже ж забуде молодиця своє немовля? Не матиме жалю до сина свого лона? Та хоча б вона й забула, Я тебе не забуду» (Іс. 49:15). Особливо вражаюче виявляється таїнство материнської любові Бога в єврейському слові «рахамім», що означає, власне кажучи, «материнське лоно», але набирає значення божественного співчуття до людей, милосердя Божого.
Назви органів людського тіла досить часто використовуються у Старому Завіті для опису головних станів людини, рівно ж як і для опису почуттів і думок Бога, подібно до того, як сьогодні слова «серце» чи «голова» зустрічаються, коли йдеться про наше буття. Отож, Старий Завіт представляє принципові екзистенційні позиції не абстрактними поняттями, а образною мовою тіла. Материнське лоно є найконкретнішим виразом внутрішнього переплетення двох істот та звернення уваги на залежне слабке сотворіння, що цілковито тілом і душею безпечно заховане в лоні матері. Отож, образна мова тіла дарує нам глибше розуміння, як Бог сприймає людину, ніж це могла б зробити будь-яка мова категорій.
Хоча мовою, сформованою на основі тілесності людини, любов матері є вписаною в образ Бога, все ж водночас істинно, що Бог ніколи не називається матір’ю і до Нього так не звертаються ані в Старому, ані в Новому Завіті. Чому? Можемо лише спробувати пошукати відповідь. Звісно, Бог не є ані чоловіком, ані жінкою, а саме Богом, Творцем чоловіка і жінки. Божества у вигляді матері, що звідусіль оточували народ Ізраїля та новозавітну Церкву, виявляють взірець стосунків між Богом і світом, цілковито протилежний біблійному. Вони завжди і, мабуть, неминуче містять пантеїстичні[6] концепції, в яких зникає різниця між Творцем і створінням. З цього погляду буття речей і людей виявляється неодмінно випромінюванням з материнського лона буття всієї різноманітності світу, що виражається в розмаїтті сущого.
На противагу цьому образ батька був і є придатним для вираження відмінності Творця і створіння, суверенітету Божого акту творіння. Лише через виключення божеств у вигляді матері Старий Завіт міг розвинути свій образ Бога, Його чисту трансцендентність[7]. Але й навіть якщо не знайти абсолютно беззаперечних обґрунтувань, для нас залишається нормативною молитовна мова всієї Біблії, у якій, як було вже сказано, незважаючи на величні образи материнської любові, «мати» не є титулом Бога, не є Його звертанням. Ми молимося, як учив нас молитися з огляду на Святе Письмо Ісус, не так, як нам спадає на думку чи подобається. Тільки тоді ми молимося правильно.
Нарешті, нам слід ще роздумати над словом «наш». Лише Ісус міг з повним правом казати «Мій Отець», бо лише Він є справді єдинородним Сином Бога, тієї самої суті, що й Отець. А ми всі повинні говорити «наш Отець». Лише у спільноті учнів ми можемо казати Богові «Отець», бо ми справді стаємо «дітьми Божими» тільки через сопричастя з Ісусом Христом. Тому це слово «наш» надзвичайно вимогливе: воно вимагає від нас покинути закритість нашого его, податися у спільноту інших дітей Божих, кинути суто своє, що роз’єднує, прийняти іншого, інших – відкрити для них наш слух і наше серце. Цим словом «наш» ми благословляємо живу Церкву, в якій Господь хотів зібрати Свою нову родину. Так молитва «Отче наш» є водночас молитвою і цілком особистою, і дуже церковною. Промовляючи її, ми молимося нашим власним серцем, але водночас ми молимося у сопричасті з цілою родиною Божою, з живими і померлими, з людьми всіх станів, всіх культур, всіх рас. Це чинить нас понад усі межі однією родиною.
На основі цього слова «наш» ми тепер розуміємо і наступний додаток: «Що єси на Небесах». Цими словами ми не переміщаємо Бога-Отця в якесь далеке сузір’я, а висловлюємо те, що ми, маючи різних земних батьків, все ж усі походимо від одного-єдиного Батька, Який є мірилом усякого батьківства та його джерелом. «Я згинаю свої коліна перед Отцем, від Якого бере ім’я все отцівство на Небі й на землі», – каже святий Павло (Еф. 3:14-15). Цим словам вторять слова Господа: «Отця собі не йменуйте на землі: один бо у вас Отець – той, що на Небі» (Мт. 23:9).
Батьківство Бога є реальнішим, ніж батьківство людське, тому що ми, врешті-решт, маємо наше буття від Нього; тому що Він думав про нас і бажав нас у вічності; тому що Він дарує нам справжній батьківський дім, дім вічний. І якщо земне батьківство розділяє, то небесне єднає: отже, Небо означає ту іншу висоту Божу, з якої всі ми походимо і до якої всі ми мусимо прямувати. Батьківство «на Небесах» вказує нам на те більше «ми», що перевершує всі межі, руйнує всі мури і творить мир.
[1] Апокаліптика – літературний жанр ранньоюдейських і ранньохристиянських творів, в яких ідеться про останні часи, про Страшний суд і звершення всього.
[2] Реколекції – в католицизмі це кілька денний період посвячений духовній віднові через молитву, конференції і сповідь.
[3] Старець – у Східній Церкві досвідчений монах з духовним впливом, до якого вдаються за порадами.
[4] Архієрейська молитва – прощальні промови Ісуса пов’язані з молитвою за Своїх (Йо. 17); ця молитва названа «Архієрейською», тому що Ісус просить про освячення учнів, віддаючи за них у жертву Своє власне життя (Йо. 17:19).
[5] Емансипація – звільнення від якої-небудь залежності, скасування якихось обмежень, зрівняння у правах.
[6] Пантеїзм – з гр., вчення про те, що всесвіт є Богом, а Бог – це всесвіт.
[7] Трансцендентність – філософський термін, що характеризує те, що принципово недоступне досвідному пізнанню або не ґрунтується на досвіді.
